Акторка серіалу «Я – Надія» Вероніка Дюпіна із вдячності українським військовим задонатила всю зарплату на ЗСУ

24 лютого о 19:30 на каналі 2+2 відбудеться прем’єра чотирисерійної воєнної драми «Я – Надія» про медиків екстреної допомоги. Виконавиця головної ролі у серіалі Вероніка Дюпіна поділилися в інтерв’ю емоціями про знімальний процес та свою роль у цій драмі.

Акторка театру та кіно Вероніка Дюпіна родом із Маріуполя. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення росії, вона була за 780 кілометрів від рідних та дому — у столиці. Евакуація на захід України, окупація батьків, вимушений переїзд до Польщі та жадане повернення в Україну — Вероніка зізнається, що цей рік змінив її та показав, що насправді важливо.

— «Я – Надія» — перший се­ріал, який знімали під час повномасштабної війни. Які емоції пережили перед прем’єрою?

— Насамперед вдячна на­шим захисникам. Десь на еква­торі проєкту, після важкої зміни, мене везли додому і я, мабуть, вперше від початку війни від­чула неймовірне щастя, бо я — у професії, займаюсь улюбле­ною справою, і це моя перша головна роль. Одразу прийшло усвідомлення — якби не наші за­хисники, цього щастя не було б. Завдяки людям, які свідомо пішли на фронт, у мене є можли­вість працювати, радіти кожно­му дню, бути щасливою і живою. Під час війни як ніколи усвідом­люєш, завдяки кому це все мож­ливо. Тоді на цих радощах я за­донатила усю зарплатню, яка у мене була. Ну і, звісно, є певне хвилюван­ня. Це перший серіал за час по­вномасштабної війни, та є надія і віра в те, що він буде певним пі­клуванням про душі глядачів. Це історія не про війну, це історія про людей та їхню силу.

— Війна внесла свої корек­тиви у знімальний процес. Які зміни на майданчику відчули ви?

— Усі ми стали більш стресостійкими. Зйомки в принципі до­волі напружений процес, бо на майданчику одночасно працює багато людей, і при цьому об­маль часу, щоб зробити усе до­бре. Але під час війни відчуваєш ще й постійний психологічний тиск. Адже ми не тільки зніма­ємо історію на тлі війни, тривог, прильотів, ми також досі живе­мо у цьому. Щодня я отримува­ла нагадування, що це не кіно, це — наше життя. Під час однієї зі змін у Київській області я си­діла на гримі, як раптом у рації прозвучало: «Будь ласка, будь­те обережні. За нашими буса­ми, з іншого боку, мінне поле». Я заклякла. Це був цікавий до­свід: на майданчику з нами пра­цював військовий експерт, який контролював, аби ніхто не вихо­див за заздалегідь розміновану, безпечну територію.

— Які ще спеціалісти кон­сультували вас під час про­єкту?

— Коли в Ірпені ми знімали сцену «після прильоту», нам до­помагали рятівники ДСНС. Мене вразили їхня внутрішня сила, стійкість і спокій. Як вони зібра­но, технічно роблять свою ро­боту. З нами постійно були ме­дики. До цього я не проходила жодних курсів медичної підго­товки, тому мала навчитися ба­гатьох речей, прямо тут і зараз. Я дуже вдячна фельдшерам, які працювали на майданчику, за те, що швидко пояснювали ме­ханіку кожного процесу. Тепер я вмію знаходити і діставати кулі з тіла, робити уколи, кардіограму, перев’язки. На зйомках я прак­тично пройшла експрес-школу медика.

— Хто ваша героїня?

— Надя — молода дівчина, фельдшер, яка на початку ро­сійського вторгнення вирішує залишитися у місті і рятувати людей, які опинилися під об­стрілами, отримали ушкоджен­ня та поранення і потребують екстреної допомоги. У Наді є хлопець, який спочатку виїж­джає на захід України, а потім за кордон, і просить дівчину по­їхати з ним. Але Надя відмов­ляється виїжджати, вона пере­усвідомлює для себе, хто і що насправді має для неї цінність. Це те, що близьке мені. Вліт­ку мене відправили по роботі другою режисеркою до Польщі. Коли я приїхала за кордон, мені було важко, я не могла там бути, мене так тягнуло в Україну і я не розуміла — чому. Знайомі каза­ли мені залишатися там, бо за кордоном безпечно, але я по­винна була зробити свій вибір, відштовхуючись від того, чого я хочу і де бачу своє майбутнє. А я його бачу тільки в Україні. Так само Надя — робить вибір не на користь безпеки, а йде за вну­трішнім покликом.

Багато у чому ми схожі. Під час війни у мене теж сталося пе­реусвідомлення — що насправді важливо для мене, де я корисна, чого я хочу і чого точно не хочу. Історія Наді підсвітила для мене головне — варто чути себе і за­лишатися вірною своєму рішен­ню, попри те, що кажуть батьки, друзі і твій мозок, який часто ке­рується лише страхом.

Про рідний Маріуполь, про родичів, що залишилися там, про власний вибір професії та перешкодах на творчому шляху – про це та більше читай у повному інтерв’ю Вероніки Дюпіної виданню «Високий Замок».

Читай також:

• Режисер серіалу «Я – Надія» Денис Тарасов розповів про зйомки під час війни та про реальну героїню цієї історії
•  Актриса Ірина Мак: «Не думала, що зйомки «Я – Надії» розпочнуться раніше, аніж закінчиться війна»
• Телеканал 2+2 готує прем’єру документального проєкту «Україна майбутнього. Переграти агресора»