Кожен з нас хоча б раз на день заглядає у відображення, але чи замислювалися ви, чому ми говоримо «дзеркало», «люстерко» чи навіть «свічадо»?
- Ці слова не випадкові, і за ними стоїть цікава історія, яку варто знати.
Слово «дзеркало» має слов’янське походження. Воно пов’язане з дієсловом «дзеркати», що означає «відбивати», «споглядати». У давньоруській мові існувала форма зѣркало, яка походить від праслов’янського кореня zerk- – «дивитися». Таким чином, «дзеркало» підкреслює функцію предмета — показати власне відображення.
«Люстерко» – пестлива форма від люстро, запозичена з польської або італійської (lustro), що, своєю чергою, веде коріння від латинського lustrare — «освітлювати, оглядати». Люстерко традиційно невелике, кишенькове або з ручкою, і його назва часто звучить більш ніжно та інтимно.
Різниця між ними часто залежить від розміру предмета: великі предмети — дзеркала, маленькі — люстерка. Але українська мова знає й інші варіанти. Наприклад, свічадо, що іноді використовували у літературі, хоч сьогодні рідко вживається. У творах Лесі Українки зустрічаємо як великі дзеркала, так і свічада: «Донна Анна… перебирає у скриньці коштовні прикраси та приміряє їх до себе, дивлячись у свічадо». Народна пісня ж згадує: «Позич мені люстерко, люстерко», а в описах побуту – «Софія стояла перед великим дзеркалом».
Отже, правильне слово можна обирати залежно від розміру, форми та контексту. Дзеркало — для великого предмета, люстерко — для маленького. А якщо хочеться надати слову старовинного шарму — спробуйте «свічадо».
Читай також:
