24 лютого о 19:30 на каналі 2+2 відбудеться прем’єра чотирисерійної воєнної драми «Я – Надія» про медиків екстреної допомоги. Виконавиця головної ролі у серіалі Вероніка Дюпіна поділилися в інтерв’ю емоціями про знімальний процес та свою роль у цій драмі.
Акторка театру та кіно Вероніка Дюпіна родом із Маріуполя. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення росії, вона була за 780 кілометрів від рідних та дому — у столиці. Евакуація на захід України, окупація батьків, вимушений переїзд до Польщі та жадане повернення в Україну — Вероніка зізнається, що цей рік змінив її та показав, що насправді важливо.
— «Я – Надія» — перший серіал, який знімали під час повномасштабної війни. Які емоції пережили перед прем’єрою?
— Насамперед вдячна нашим захисникам. Десь на екваторі проєкту, після важкої зміни, мене везли додому і я, мабуть, вперше від початку війни відчула неймовірне щастя, бо я — у професії, займаюсь улюбленою справою, і це моя перша головна роль. Одразу прийшло усвідомлення — якби не наші захисники, цього щастя не було б. Завдяки людям, які свідомо пішли на фронт, у мене є можливість працювати, радіти кожному дню, бути щасливою і живою. Під час війни як ніколи усвідомлюєш, завдяки кому це все можливо. Тоді на цих радощах я задонатила усю зарплатню, яка у мене була. Ну і, звісно, є певне хвилювання. Це перший серіал за час повномасштабної війни, та є надія і віра в те, що він буде певним піклуванням про душі глядачів. Це історія не про війну, це історія про людей та їхню силу.
— Війна внесла свої корективи у знімальний процес. Які зміни на майданчику відчули ви?
— Усі ми стали більш стресостійкими. Зйомки в принципі доволі напружений процес, бо на майданчику одночасно працює багато людей, і при цьому обмаль часу, щоб зробити усе добре. Але під час війни відчуваєш ще й постійний психологічний тиск. Адже ми не тільки знімаємо історію на тлі війни, тривог, прильотів, ми також досі живемо у цьому. Щодня я отримувала нагадування, що це не кіно, це — наше життя. Під час однієї зі змін у Київській області я сиділа на гримі, як раптом у рації прозвучало: «Будь ласка, будьте обережні. За нашими бусами, з іншого боку, мінне поле». Я заклякла. Це був цікавий досвід: на майданчику з нами працював військовий експерт, який контролював, аби ніхто не виходив за заздалегідь розміновану, безпечну територію.
— Які ще спеціалісти консультували вас під час проєкту?
— Коли в Ірпені ми знімали сцену «після прильоту», нам допомагали рятівники ДСНС. Мене вразили їхня внутрішня сила, стійкість і спокій. Як вони зібрано, технічно роблять свою роботу. З нами постійно були медики. До цього я не проходила жодних курсів медичної підготовки, тому мала навчитися багатьох речей, прямо тут і зараз. Я дуже вдячна фельдшерам, які працювали на майданчику, за те, що швидко пояснювали механіку кожного процесу. Тепер я вмію знаходити і діставати кулі з тіла, робити уколи, кардіограму, перев’язки. На зйомках я практично пройшла експрес-школу медика.
— Хто ваша героїня?
— Надя — молода дівчина, фельдшер, яка на початку російського вторгнення вирішує залишитися у місті і рятувати людей, які опинилися під обстрілами, отримали ушкодження та поранення і потребують екстреної допомоги. У Наді є хлопець, який спочатку виїжджає на захід України, а потім за кордон, і просить дівчину поїхати з ним. Але Надя відмовляється виїжджати, вона переусвідомлює для себе, хто і що насправді має для неї цінність. Це те, що близьке мені. Влітку мене відправили по роботі другою режисеркою до Польщі. Коли я приїхала за кордон, мені було важко, я не могла там бути, мене так тягнуло в Україну і я не розуміла — чому. Знайомі казали мені залишатися там, бо за кордоном безпечно, але я повинна була зробити свій вибір, відштовхуючись від того, чого я хочу і де бачу своє майбутнє. А я його бачу тільки в Україні. Так само Надя — робить вибір не на користь безпеки, а йде за внутрішнім покликом.
Багато у чому ми схожі. Під час війни у мене теж сталося переусвідомлення — що насправді важливо для мене, де я корисна, чого я хочу і чого точно не хочу. Історія Наді підсвітила для мене головне — варто чути себе і залишатися вірною своєму рішенню, попри те, що кажуть батьки, друзі і твій мозок, який часто керується лише страхом.
Loading...
Про рідний Маріуполь, про родичів, що залишилися там, про власний вибір професії та перешкодах на творчому шляху – про це та більше читай у повному інтерв’ю Вероніки Дюпіної виданню «Високий Замок».
Читай також:
- Режисер серіалу «Я – Надія» Денис Тарасов розповів про зйомки під час війни та про реальну героїню цієї історії
- Актриса Ірина Мак: «Не думала, що зйомки «Я – Надії» розпочнуться раніше, аніж закінчиться війна»
- Телеканал 2+2 готує прем’єру документального проєкту «Україна майбутнього. Переграти агресора»