Інтерв'ю з актрисою напередодні прем'єри серіалу «Я – Надія»…
Антоніна Хижняк зіграла у новому серіалі «Я – Надія», знятого каналом 2+2 під час повномасштабного вторгнення. Це воєнна драма про працівників швидкої, які у перші місяці війни залишилися у Харкові, щоб попри обстріли та бомбардування рятувати тих, хто потребує екстреної медичної допомоги. Прем’єра відбудеться 24 лютого о 19:30.
Антоніна розповіла про зйомки серіалу, захоплення медициною та ще багато цікавого…
Тоню, останні роки ви стрімко будували кар’єру – зйомки, нові ролі, прем’єри. Яким був для вас 2022 рік?
25 лютого я повинна була їхати на зустріч з режисером, ми планували знімати короткий метр, мали запускатися проєкти, майже весь рік був розписаний. А потім війна. Стало зрозуміло, що ніхто нічого вже робити не буде. Усі їхали, бо завдання було тільки одне – вижити.
Незважаючи на те що акторство було на паузі, ми з Сашком все одно знаходили собі роботу. Волонтерили, комусь десь допомагали, потім я сіла шити прапори, а влітку розпочалися благодійні тренування, які організували актори Настя Цимбалару і Гріша Бакланов. Все це було паралельно з лікуванням бабусі – навесні вона перенесла важку операцію на серці, і я була поряд з нею. Влітку розпочали працювати студії озвучки та дубляжу. У грудні сталися зйомки першого серіального проєкту – «Я – Надія», тепер чекаємо на прем’єру.
Кого ви граєте у серіалі?
Моя героїня Олена разом з дитиною опиняється у Харкові, який обстрілюють. Що їй робити – сісти і плакати на дивані, бігти з міста? Але це точно не про неї. 2014 року вона тікала від війни зі Сніжного (Донецька область) до Харкова і вдруге тікати не хоче. Вона пам’ятає біль втрати власного дому й повторювати цей досвід не бажає, тому залишається у місті і йде волонтером до лікарні. Олена відповідальна не лише за себе, але й за сина, бо чоловік служить у Маріуполі, і невідомо, чи він вибереться. Але в той же час жінка відчуває потребу внести свій вклад в оборону країни так, як вона це може, – у якості фельдшера. Ці два почуття розривають її.
Вашу серіальну напарницю зіграла Вероніка Дюпіна – це її перша головна роль. Як вам працювалося разом?
Ми вдвох за освітою акторки театру ляльок, вчилися в одних майстрів, але з різницею у віці. Під час зйомок ми здружилися. Між дублями встигали поговорити про своє, у важкі моменти збадьорити один одного. Графік зйомок був дуже напружений, і я розумію, з яким навантаженням вона зіштовхнулася, ще й вперше, бо це її дебютна головна роль. Для неї це був марафон зі знімальних днів, де вона працювала в кожній сцені – з першої до останньої. Я теж проходила це свого часу, тому хотіла підтримати її, підставити дружнє плече. Вероніка – тендітна пташечка, і абсолютно підходить на цю роль. Вона схожа на прототип – фельдшерку з Харкова Анну Андрющенко, яка у свої 22 роки пережила таке, що не має переживати жодна молода людина.
Ви встигли ближче познайомитися з прототипом?
Аня приїжджала до нас на майданчик. Пам’ятаю, як ми всі обступили її і дивилися величезними очима із захватом, а вона усе дивувалася: «А чого ви так на мене дивитеся? Зі мною ж все добре» (усміхається). Це був щемливий момент. Даня Мірешкін стояв з комом у горлі, і в нього на очах були сльози, він просто нічого не міг сказати. Я з великим теплом згадую той період зйомок.
Чи є у вас знайомі-лікарі, з якими ви радилися перед проєктом?
До зйомок я ні з ким не радилася. Але на майданчику були справжні фельдшери, які консультували акторів прямо перед сценами.
Чому навчилися за період зйомок?
Тягати ноші зі справжніми людьми. Це страшне, як важко. Нам сказали, що зазвичай ноші несуть шестеро людей, якщо не вистачає, то четверо. Вдвох це робити незручно і швидко виснажує. Але наш прототип Аня під час знайомства розповіла, що на викликах після «прильотів» саме так і відбувалося. Вона – малесенька, тендітна дівчинка – ще з однією фельдшеркою такої ж статури вдвох тягали ноші з пораненими. Ми з Веронікою Дюпіною і режисером вирішили, що в кадрі будемо робити так само. Звісно, під час зйомок боліла і спина, і ноги, і руки, але це була наша принципова позиція. Якщо ми вже беремося за цю історію, то треба зробити по максимуму.
В іншому мені пощастило трошки більше, ніж іншим акторам, бо я з дитинства захоплююся медициною, у мене є родичка, яка працювала в медичній сфері. Я вмію ставити уколи, набирати ампули, шприци. Єдине, що я ніколи не робила, – уколи в вену, і звісно, не працювала з дефібрилятором. Але якісь основи надання першої допомоги я знаю.
Звідки у вас ця любов до медицини?
В дитинстві я мріяла стати або лікарем, або акторкою. Мама дуже сміялася: «Такі дотичні професії, навіть не знаю, що ти вибереш». Якби я трохи краще вчила математику, то цілком можливо, ви б знали якусь лікарку Хижняк. В університетські роки, у часи розквіту серіалу «Доктор Хаус», однокурсники називали мене «Доктор Хижняус», бо я постійно підказувала, які таблетки випити, як виміряти тиск (сміється). Я навіть пам’ятаю, як після університету було кілька років безробіття і безнадії, і я хотіла отримати фах медсестри й навіть готувалася до вступу. Ця пристрасть живе в мені й досі, якщо чесно. Іноді люблю дивитися, як роблять операції.
Більше про серіал «Я – Надія», про свого маленького синочка та про вибухи біля дому читайте у повному інтерв’ю Антоніни Хижняк виданню afisha.bigmir.net
Читай також:
- Вероніка Дюпіна, що зіграла головну роль у «Я – Надії», розповіла про моменти на зйомках, коли хотілося просто впасти
- У «Сніданку з 1+1» поспілкувалися з прототипом головної героїні серіалу «Я – Надія», 22-річною фельдшеркою з Харкова
- Актор серіалу «Я – Надія» розповів про зйомки під час війни та трагедію спілкування з батьками в Криму
