У 2023 році Україна зробила рішучий крок до відстоювання власної ідентичності.
Влада ухвалила Закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо подолання наслідків русифікації та тоталітаризму». Здавалося б, тепер можна було б остаточно знищити та стерти всі російські маркери з українських міст і містечок. Але, як виявилося, не все так просто. За лаштунками декомунізації розгортаються справжні драми, а імперське минуле чіпляється за кожен куточок.
Найбільший конфлікт довкола декомунізації, за словами Павла Гай-Нижника, доктора історичних наук і члена експертної ради з питань подолання наслідків русифікації при Міністерстві культури, розгорівся у Полтаві. Туди довелося їхати членам експертної ради, міністру та заступнику міністра, щоб розібратися із ситуацією. Лише зараз там почався демонтаж пам'ятників часів Петра І.
«Місцева влада просто обурилася проти рішень комісії та міністерства. Виникла юридична накладка, адже ці об'єкти були у підпорядкуванні місцевої влади. Довелося ставити ультиматуми та надавати час на підготовку документів, щоб де-юре провернути цей процес. І це було дуже важко», - розповів Гай-Нижник.
Це яскравий приклад того, як глибоко вкоренилися символи минулого і як важко їх викорчовувати. Навіть після ухвалення закону про деколонізацію, не всі в Україні готові одразу попрощатися з російським спадком. Деякі одеські активісти, серед яких донька та онук письменника Ісака Бабеля, шахіст Михайло Голубєв, художник Михайло Рева та письменниця Майя Дімерлі, звернулися до ЮНЕСКО та Президента України Володимира Зеленського з відкритим листом. Вони просили відкласти рішення щодо деколонізації культурної спадщини до кінця війни.
Чвари навколо 19 одеських монументів, серед них і Пушкіна, навіть потрапили на сторінки закордонного журналу у грудні 2024 року. Це свідчить про міжнародний резонанс, який викликає українська деколонізація.
«До повномасштабного вторгнення Україна посідала друге місце після Росії за кількістю пам'ятників Пушкіну – близько 60, тоді як у росіян їх було 145, - розповів дослідник історії Акім Голімов. – Причому в багатьох українських містах було по кілька таких пам'ятників – наприклад, у Чернівцях їх було одразу три. Більше того, ім'я цього імперського поета входило до десятки найпоширеніших назв вулиць, поруч із вулицями Шевченка, Лесі Українки та Лісовою. Цікаво, що про існування більшості українських місць, де обов'язково є пам'ятник і вулиця Пушкіна, сам поет за життя навіть не здогадувався, або максимум був проїздом, як от у Дніпрі. Це говорить про свідому політику насадження російської культури та наративів на українських землях, яка тривала століттями».
Закон про деколонізацію – це не просто юридичний акт, це декларація про наміри. Це початок складного і тривалого процесу переосмислення, який стикається з опором і викликає дискусії. Адже йдеться не просто про пам'ятники, а про глибоко вкорінені сліди імперського впливу, які десятиліттями формували українське суспільство.
Тож як нас русифікували? Про це у своєму проєкті розповів дослідник історії Акім Галімов:
Читай також:
