"Людина сама по собі може бути великою цінністю", – Ольга Нємцева

Журналіст: З вересня 2005 до лютого 2012 ви навчалися в Криворізькому економічному інституті Київського національного економічного університету ім. Вадима Гетьмана, спеціальність «Міжнародна економіка» на заочному відділені. Чому ж саме така спеціальність?

О.Н.: Після 11 класу я не вступила на музичний факультет до нашого Педу і, щоб не втрачати час, це вже був серпень, а приймали тільки на заочне відділення. Подивилася перелік всіх спеціальностей, куди закликали. Словосполучення «міжнародна економіка» мене найбільше привабило, хоча жодних схильностей до економіки, математики, точних наук я не маю. Просто, щоб не втрачати час, а закінчила, бо все в житті треба закінчувати.

Журналіст: Тобто ви займалися музикою професійно? Ви закінчили музичну школу?

О.Н.: Так, музичну школу закінчила. Взагалі, сама пишу пісні.

Журналіст: Чи хочете спробувати себе в ролі співачки?

О.Н.: Ну, напевно, повноцінно на 100% не зможу, але якщо буде якесь шоу на телебаченні – «Співають журналісти», то я заспівала б в такому амплуа. І ще моя мрія потрапити на «Танці із зірками» в ролі учасниці.

Журналіст: З роками змінюється наш світогляд. Що було такого, щоб ви, дійсно, могли сказати: «Так, ось це мені дало поштовх»?

О.Н.: Можна сказати, що бувають глобальні та мікро зміни. І якщо брати глобальні – це коли я почала навчатися тут, в університеті, в мене відбулася повна лоботомія, такі мутації, які повністю змінили моє життя. Я почала інакше відноситися до людей. Вони діляться не тільки на добрих і злих, а в основному на цікавих і не цікавих. Взагалі, це те, чого підсвідомо прагнула, будучи ще школяркою, але через те, що місто в якому я зростала було не таке, де люди мали великі амбіції, це було важко. Адже потайки я хотіла бути оригінальною, якось відрізнятися, бути цікавою, бути в чомусь епатажною, але, можливо, через те, що моє середовище було інакше, я не могла це все якось окреслити, визначити. Потім, після того як я приїхала сюди, я побачила викладачів, зовсім інших людей, інший темп, іншу культуру, інші звички – це все настільки мене перевернуло. Ось це був перший такий злам. Інший етап почався буквально два роки тому: я переглянула питання особистого життя. Я зрозуміла, що величезний міф те, що людині обов’язково потрібна пара. І в нас є комплекс меншовартості, якщо ти не маєш пару, то ти якийсь неповноцінний. І більшу частину свого життя я з цим жила: потрібно, щоб хтось був, а зараз абсолютно інша парадигма, і дуже важко пояснювати це, коли ти самодостатній, але все одно я хоч якийсь час поживу з усвідомленням того, що мені й так добре. Хоча я дуже люблю чоловіків – це сильна частина людства, вони помічники, вони поступаються місцями, вони віддають нам нижні полички в потягах, вони ремонтують нам техніку, вони відкривають машину, коли ти забуваєш там всередині ключі. Вони молодці, я дуже обожнюю їх. У мене з ними прекрасні стосунки, але зараз вважаю, що людина сама по собі є великою цінністю. Жінка, взагалі, самодостатня і може бути повноцінною наодинці з собою. Щодо мікро-моментів: мій улюблений фільм «Віднесені вітром», він сколихнув мою свідомість ще в дитинстві. Я тоді ридала… Щодо вистав: «Лев і левиця», я пам’ятаю, ми ходили з мамою. Там в головній ролі грав Богдан Ступка. Ця вистава справила неймовірне враження – весь зал просто ридав. Це був такий собі катарсис. Я навіть не знаю з чим це порівняти.

Журналіст: Під час того, як ви проходили практику на каналі в якості журналіста чи траплялися з вами якісь казуси?

О.Н.: Казусів було багато. Пам’ятаю влітку я проходила практику. Взагалі, на всі практики я влаштовувалася сама. Я ніколи не просила , щоб за мене домовлялися, натомість приходила на канал, просила вахтерів познайомити мене з керівництвом. Телефонували комусь казали, що тут якась навіжена з університету культури і хоче влаштуватися на практику. Мене завжди приймали, я потрапляла в кабінет до потрібних людей. Сідала перед ними і казала, що я нічия протеже, в мене немає направлення, просто візьміть мене, будь ласка. Я буду хорошою помічницею. Мене завжди брали. Пам’ятаю, як проходила практику на телеканалі «Київ», сама собі влаштувала трудове літо. Ця практика запам’яталася тим, що я побачила, що це за народ «оператори». Якось так склалося, що саме на тому каналі всі вади, які зібралися в людей були в операторів. І тоді в мене з’явився страх перед технарями. Вони дивилися на нас ведучих, як на людей, які ставлять не такі запитання, завжди просять додаткові дублі зняти, оператор до цього не готовий і, взагалі, весь твір, сюжет, все, що в кінцевому результаті виходить – це потрібно тільки журналісту. Тоді в мене виникла фобія до людей, які працюють з журналістами. На щастя, потім у мене були інші канали і я зрозуміла, що оператор, звукорежисер та режисер, і всі інженери, зацікавлені в продукті, і навіть більше ніж журналіст.

Журналіст: Чи бували у вас думки «здається, я йду не в тому напрямку/це не моя спеціальність»?

О.Н.: Ні, ніколи не було. Я так навчена, як боєць, ми такі ніби з армії всі. Ми знали, що у нас все вийде. Я дуже ображалася на батьків, коли закінчувалася сесія і вони такі: «Ну що? 5? Ну, клас, іншого ж не могло бути». Та могло! Ось це дуже дратувало. Мені здавалося, вони не розуміють, яких зусиль мені щось коштувало, що це не просто так і ніколи я не думала, що це не моє. Не знаю, я не згадаю того дня, щоб я задумалася, що це не моє. Моє! Я можу додатково займатися чимось в житті. Це мені не заважає, але я дуже люблю цю професію, і благословляю цей день, коли я все ж таки сюди вступила. Не з першого разу, на додатковий набір, але все ж таки вступила.

Журналіст: Зараз, оглянувшись назад, які три висновки ви можете зробити?

О.Н.: Обов’язково потрібно помічати хороше. Сьогодні хтось на парі сказав: «Промені сонця торкаються усіх». Це правда. Я дякую Богу, людям за весь позитив, що трапляється в житті, його обов’язково потрібно якось зберігати. Була притча така: в селі дуже заздрили одному чоловіку – він купив собі коня. Все село почало заздрити. Всі точили зуб на нього. Потім його старший син їздив на коні, впав і зламав собі ногу – сусіди почали радіти. Потім почалася війна. Всіх хлопців покликали на війну. Син не пішов, бо нога була зламана. Ну і далі в тому ж дусі. Тобто кожна подія може бути різною і ми не знаємо добре це, чи ні. Ось я не вступила до музпеду і думала, що це трагедія всього мого життя, що всі заслуги, відмінниця, красуня, комсомолка, що це все пішло під хвіст, але, слава Богу, якби я туди вступила, я б не була зараз тут. Я вважаю, що цей варіант набагато досконаліший. Так от, треба надавати великого значення своїм перемогам, випадковостям.

Журналіст: Якими якостями повинен володіти справжній чоловік?

О.Н.: Я думала, що одні якості. Потім зустрічаєш одну людину, вона половину якостей немає, але чомусь тебе до неї тягне. Тому колись я сказала б вам, перерахувала через кому, а зараз вже сама не знаю. Колись я хотіла такого, щоб був мудрий, щоб жартував вдало, щоб і в компанії було з ним не соромно, він був такий на показ. Виставляти і пишатися: оце моє. Зараз я вже не знаю. 100% не має бути підлим і він мене має любити. Колись в 14 років заворожували чоловіки, які мене ігнорували, а тепер я люблю тих, хто любить мене, і навіть якщо він буде любити за двох, напевно, цього вистачить.

Журналіст: Що ж, якщо не секрет поділіться з нами своїми мріями та цілями?

О.Н.: «Танці з зірками». Хочу працювати далі на телебаченні. Сумую за новинами…

А усі випуски програми «Загублений Світ» ви можете переглянути тут.