Сьогодні важко уявити зимові свята без мерехтливих вогників на штучній або живій ялині. Проте, якщо відмотати час на триста років назад, ми побачимо зовсім іншу картину. У XVII–XVIII століттях головним героєм свята був він — величний і символічний дідух.
«Це наша така суто українська самобутня традиція. І дуже добре, що вона зараз знову повертається до нас», - каже дослідник історії Акмі Галімов.
Дух предків у золотій соломі
Для наших пращурів дідух не був простою прикрасою для інтер'єру. Це був потужний символ зв’язку між поколіннями, живими та тими, хто вже відійшов у вічність. Пан Володимир з Хмельниччини, колишній військовий, який зараз присвятив себе відновленню традицій, пояснює, що люди вірили – світ розділений: живі панують на землі, а духи предків — під нею.
«Оскільки зерно пшениці сіяли в землю, воно ставало містком між цими світами. Саме у колосках, за віруваннями, оселялися душі померлих родичів, у яких просили допомоги та гарного врожаю на наступний рік», - пояснив пан Володимир.
Секрети виготовлення: родинна справа
Класичний дідух — це сніп із житніх пучків, майстерно переплетених та обв’язаних яскравими стрічками. Проте кожна сім'я мала власні «рецепти» його створення. Хтось використовував тільки пшеницю, а хтось додавав овес чи ячмінь — усе, що дала нива того року. Це була інтимна сімейна традиція.
У народі існувало правило: дідуха мав виготовити господар дому. Це була виключно чоловіча робота, адже саме голова родини був відповідальним за добробут і безпеку.
Почесне місце та «закриті двері»
Момент занесення дідуха до хати на Святвечір був магічним. Господар урочисто ставив його на покуті — у найпочеснішому місці під іконами, де зберігали найцінніше. Вважалося, що разом із цим снопом у дім заходить успіх і захист від усього лихого.
Цікавий нюанс стосувався самотності чи відсутності чоловіка в домі. Якщо жінці доводилося поратися самій, вона ніколи не просила сторонню людину допомогти з дідухом.
«На Різдво чужих у хату намагалися не пускати, щоб не порушити енергетику роду. – розповів пан Володимир – Допомогти міг лише кровний родич — син або онук. Моя бабу, наприклад, робила невеликий пучок пшениці чи жита власноруч, бо хліб — це святиня, в яку вкладено колосальну працю та час».
Акім Галімов зауважує, що етнографи одностайні: коріння цієї традиції сягає ще дохристиянських часів. Тоді вірили, що духи предків живуть у врожаї та пильнують добробут родини.
Більше про те, як язичницькі традиції переплелися із християнськими, а також – як відзначали Різдво в період Княжої України і Гетьманщини, дивись у проєкті дослідника історії Акіма Галімова просто зараз:
Читай також:
