У перші дні після вибуху на четвертому енергоблоці ЧАЕС радянська влада була зайнята не порятунком людей, а герметизацією інформації.
Поки радіаційна хмара накривала область, Міністерство внутрішніх справ УРСР розгортало масштабну операцію зі стеження за власними громадянами. Розсекречені документи з архівів МВС, які тривалий час зберігалися під грифом «таємно», нещодавно стали публічними завдяки проєкту дослідника історії Акіма Галімова. Ці папери — не просто звіти, це докази того, що система свідомо витрачала ресурси на «прослушку» замість того, щоб рятувати дітей.
Керівництво СРСР діяло за чітким планом: створити інформаційний вакуум. Заступник генерального директора Національного музею «Чорнобиль» Яніна Швачко продемонструвала шифротелеграми того часу. Це був спеціальний канал зв’язку, доступний лише вищим чинам.
«Маємо «вихідну» шифротелеграму про те, що інформація про події на Чорнобильській АЕС має передаватись тільки за каналами шифрованого зв'язку. Це міністр внутрішніх справ УРСР дає розпорядження підлеглим: ретельно стежити, щоб жодна детальна інформація про аварію не вийшла назовні», — зазначає Яніна Швачко.
Поки офіційні особи мовчали, місто Прип’ять намагалося жити звичайним життям. Вдень 26 квітня люди гуляли з дітьми та відпочивали, спостерігаючи лише за тим, як спецмашини миють асфальт. Проте вже вночі місто охопила паніка. Правоохоронці фіксували, що близько 2:30 ночі 27 квітня до залізничної станції Янів почали тягнутися перші групи сімей. Люди намагалися виїхати самотужки, бо офіційної евакуації ще не було. Вона розпочалася лише вдень 27 квітня, коли населення вже отримало критичні дози опромінення.
«Замість організації безпечних коридорів для вивозу населення, система мобілізувала силовий апарат для контролю за настроями. У самому лише Києві щодня працювали 20 автомобілів та 125 оперативників сьомого управління. Їхнім завданням було підслуховувати розмови в чергах, готелях, вокзалах, таксі та громадському транспорті», - розповів дослідник історії.
Акім Галімов наголосив: держава сама спровокувала хвилю чуток, оскільки приховувала реальні цифри.
«Ось агент міліції почув від таксиста, що на ЧАЕС загинуло 560 людей, і доповідає про це в Центр. Але чому ці плітки розповсюджувались? Бо був інформаційний вакуум. Влада нічого не повідомляла, і люди просто додумували», — каже Акім Галімов.
Замість того, щоб боротися з наслідками катастрофи, Радянський Союз витрачав дорогоцінний час і ресурси на те, щоб «правильно» мовчати. Розсекречені архіви підтверджують: страх перед розголосом правди для системи був значно більшим, ніж страх перед радіацією, яка вбивала тисячі людей.
Більше про те, чого ми не знали про найбільшу ядерну катастрофу сучасності, дивись у проєкті дослідника історії Акіма Галімова:
Читай також:
