Історія — штука іронічна. Часто ті, хто намагається придушити спротив силою, власноруч будують фундамент для майбутнього вибуху.
На початку ХХ століття польська влада щиро вірила, що порядок у «східних кресах» (так вони називали західноукраїнські землі) можна навести за допомогою батога та заборон. Але результат виявився прямо протилежним.
В інтерв’ю досліднику історії Акіму Галімову історик Володимир В’ятрович, який понад 25 років вивчає таємниці Волинської трагедії, розкрив приголомшливі деталі того часу. Виявляється, шлях до великого протистояння почався не з високої політики, а з розгромлених сільських кооперативів та спалених портретів Кобзаря.
У 1933 році ОУН очолив молодий, амбітний і безкомпромісний Степан Бандера, який не вірив у дипломатію. Він вважав, що мова має йти лише про збройну боротьбу, бо будь-який компроміс із Варшавою — це слабкість.
Молоді ОУНівці почали діяти радикально: підпали, напади на пошти та залізниці. Найцікавіше, що їхніми цілями ставали не лише запеклі вороги, а й ті польські та українські діячі, які намагалися домовитися про мир, бо для ОУН мир був небезпечним.
«ОУН вважало, що налагодження стосунків між двома народами послабить волю українців боротися за свою державу», - зазначив дослідник історії Акім Галімов.
Реакція польської влади була прогнозовано жорсткою, але стратегічно безглуздою. У 1930 році стартувала акція, яку назвали красивим словом «пацифікація» (умиротворення). На практиці це виглядало зовсім не мирно.
Замість того, щоб шукати професійних підпільників, польська влада починає громити все українське. Солдати нищили портрети Тараса Шевченка, спалювали бібліотечні фонди та руйнували крамниці, жорстоко і масово били людей.
Володимир В’ятрович у розмові з Акімом Галімовим навів слова очевидців, які пояснюють феномен тогочасного спротиву. Багато селян до цих подій навіть не замислювалися про свою національну ідентичність. Вони просто жили на своїй землі. Але коли людину били кийком, вигукуючи, що це «карання за те, що ти українець», у неї вмикалося усвідомлення.
«Коли мене били по дупі і кричали, що б'ють за те, що я українець, я зрозумів, що я таки, напевно, українець», — переказує спогади селян історик.
І це була класична помилка імперії. Замість того, щоб інтегрувати населення через освіту чи економіку, влада обрала шлях приниження.
«Сам ефект від цієї акції був неймовірно негативний якраз через її брутальність. Вона породила таку ненависть і стійкість українців», - пояснив Володимир В’ятрович.
У той час на Волині ситуація була інакшою. Там польська влада намагалась здобути прихильність українського населення. Але як тоді трапилася Волинська трагедія, чому український та польський народи бачать її кардинально по-різному і як нам знайти порозуміння сьогодні? Про це дивись у проєкті дослідника історії Акіма Галімова:
Читай також:
