Головна книга нашої історії — це привид.
Ми цитуємо її в підручниках, сперечаємося про роль варягів і згадуємо заснування Києва, посилаючись на «Повість врем'яних літ». Але є нюанс: фізичного об’єкта, який як вважається написали на початку XII століття, просто не існує.
Це звучить дивно, адже ми звикли, що важливі документи зберігаються за сімома замками в броньованих сейфах під наглядом охорони. Проте з «Повістю» все інакше. За сотні років пожеж, навал та звичайної вогкості першоджерело розсипалося в порох або згоріло в полум’ї чергової війни.
Дослідник історії Акім Галімов у своєму проєкті зазначає, що це не заважає нам знати текст ледь не дослівно.
«Як не крути, це головне історичне джерело, створене на наших землях про події тисячолітньої давнини», — підкреслює експерт.
Попри критичне значення для нашої самоідентифікації, ми оперуємо не першоджерелом, а його відлунням. Як же тоді цей текст дійшов до нас крізь темряву віків?
Відповідь ховається в тихих келіях середньовічних монастирів. Коли книга починала псуватися або коли іншому князю потрібна була копія для своєї бібліотеки, за справу бралися монахи. Вони місяцями сиділи над пергаментом, ретельно відтворюючи кожну літеру. Цей процес нагадував роботу «живого ксерокса».
«Оригіналу з XII століття у сховищах немає. Але текст вижив завдяки копіям, які робили монахи у різних монастирях протягом кількох століть. У науці такі копії називають «списками» — від простого слова «списати», - пояснив цю технологію Акім Галімов.
Саме завдяки цим спискам, зробленим через 200, 300 або навіть 500 років після написання оригіналу, ми маємо змогу бачити загальну картину. Однак багато, хто схильний вважати, що «Повість врем'яних літ» не що інша, як російська підробка!
Чи можливо це, розбирався дослідник історії Акім Галімов. Що з цього вийшло, дивись просто зараз:
Читай також:
