Його спогади про той час увійшли до сценарію серіалу «Окуповані»…
Відомий актор та телеведучий, а зараз — військовослужбовець Геннадій Попенко досі бачить сни про окупацію. Разом з дружиною, її батьками та двома доньками він півтора місяця просидів у підвалі родинної хати в Іванкові під Києвом. Зараз його спогади про той час увійшли до сценарію серіалу «Окуповані», зйомки якого розпочав канал «2+2».
В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Геннадій розказав про свій найстрашніший спогад, найсмачніший хліб для доньок та непростий вибір, який йому довелося зробити.
— Геннадію, що відчуваєте зараз, коли велика війна йде вже понад півтора року?
— Все так само, як і на початку війни у 2014 році. Нескінченна лють до ворога, шана й повага до ЗСУ, вдячність усім друзям за кордоном, які тримаються разом з Україною. Насправді треба постійно говорити про це, бо те, що ти відчуваєш всередині, люди ззовні не бачать і не чують.
— До яких речей ви вже ніколи не повернетесь?
— До російської мови в кадрі. Раніше виробники знімали російською, мовляв, для того, щоб російськомовні українці розуміли. Звичайно, малося на увазі, що можна буде продати проєкт в російськомовні країни — Казахстан, Вірменію тощо. Ось цього вже не буде. Хоча! Що ж я обманюю? Щоб розповідати правду про цю війну, потрібно буде втілювати на екрані ролі російськомовних покидьків. Ось тоді «нада будєт вспамінать НЄ вєлікій, нє могучій, но русский язик». Певен, російська буде тільки в такому форматі.
— Як окупація змінила життя вашої родини?
— Вона навчила цінувати дрібні й великі речі. Скибочка хліба — це вже щастя, а якщо є, що на неї покласти, то це величезне щастя. В окупації кожен день був черговим днем безвиході. Ця безнадійність фізично впливала, було важко ворушити руками й ногами. Зараз я знову такий, як був до окупації. Головне — Вільний. А це можна відчути, напевно, лише після втрати.
— Чи згадують доньки той час?
— Дружина дуже часто згадує. Багато з нею говоримо, порівнюємо. Те, що було з нами в окупації, нікуди з нас не піде. І коли про це розповідаєш, воно виринає, обурює, знову на очах сльози й неможливо зупинитися, припинити проживати це.
Старша донька Богдана нещодавно згадала: «Пап, ти знаєш, я так хочу окупаційного хлібчика». Боже, я знову ледь не в сльози… По той хліб я ходив вночі, в комендантську годину, щоб, борони Боже, не побачили москалі. Стояв у черзі 14 годин і отримував буханку хліба. І цю одну теплу буханочку приносив на дев’ятьох. Уявити щось смачніше було неможливо. Я пообіцяв доньці, що ми поїдемо на наш хлібокомбінат, щоб прямо з пічки взяти той хлібчик.
Менша, Святослава, якій зараз три роки, коли бахало, прислухалася й казала: «бах близько» чи «бах далеко». Вона звикла до цих вибухів, вже визначала, де вони та наскільки небезпечні. Такі фронтові діти.
Чи було у їхній родині очікування великої війни? Які спогади увійшли до серіалу «Окуповані»? Та який спогад з окупації не дає спокою? Про це та більше читайте у повному інтерв’ю виданню «ФАКТИ».
Читай також:
