Уявіть собі постать, про яку знає увесь світ, але майже ніхто не знає правду...
Саме такою фігурою став Леопольд фон Захер-Мазох — людина, чиє прізвище стало терміном, але не стало справжньою історією. Народжений 27 січня 1836 року у Львові, він з’явився на світ не як легенда, а як кволий хлопчик у родині начальника поліції Галичини Леопольда Захера та Шарлотти Мазох — онуки ректора Львівського університету й нащадки українського шляхетського роду. Його життя могло б піти звичайним шляхом провінційного інтелігента Австрійської імперії, якби не один момент, який сформував усе подальше: дитинство серед українців.
Його врятувала годувальниця Гандзя з Винників. Її мова стала його першою, а її пісні — першою музикою, яку він почув. Через роки він писав, що з молоком цієї жінки увібрав у себе любов до українців, до землі, де народився, і до мови, що назавжди залишилася в серці. Він згадував, як українські казки перед сном перепліталися з запахом хати, а народні мелодії відкривали в ньому чутливість, що багато пізніше стане основою його творів.
У 1848 році родина переїхала до Праги. Саме там юний Леопольд уперше опинився у великому німецькомовному світі, де вчилися дисципліни, логіки та модним у той час ліберальним поглядам. Він вивчав історію, математику, право, захистив дисертацію у 19 років і став приват-доцентом університету. Але університетські аудиторії виявилися замалі для його уяви. Йому хотілося ширшого світу — світу історій.
У 1858 році він опублікував свій перший роман, і література стала його справжнім домом. Галицькі сюжети тягнули його назад у дитинство: «Одна галицька історія», «Дон Жуан із Коломиї», «Жіночі образки з Галичини». Його тексти читали в Парижі, Граці, Відні; вони жили в різних мовах і різних культурах. І поруч з історичними дослідженнями та романами з’явився той самий твір, який згодом вирве частину його імені й перетворить її на термін — «Венера в хутрі».
Популярність була блискавичною. Французькі інтелектуали — Дюма, Флобер, Доде — захоплювалися його письмом. У 1886 році Мазоха нагородили орденом Почесного легіону. Він видавав журнал у Лейпцигу та співпрацював із найвидатнішими письменниками Європи. Здавалося б, життя відкрилося перед ним як широка сцена.
Проте за успіхами ховалося інше. Величезні витрати дружини Ангеліни, розорення, борги, смерть сина, розпад родини. Письменник повернувся до спокійнішого життя лише коли оселився в Гессені зі своєю співробітницею Гульдою Майстер — жінкою, яка стала його підтримкою до самого кінця.
Та навіть у віддалених маєтках Німеччини його думки поверталися до України. Він називав себе українцем, писав німецькою, але мислив українською. У його творах — ріки, Карпати, жіночі долі Галичини, історичні легенди й ментальність, яку він описував із дивовижною точністю. Він бачив українців як волелюбний народ, єдиний незалежно від кордонів імперій.
І тут починається парадокс. У Європі його називали другом українців. У тодішніх енциклопедіях він фігурував як русин, автор, що відкрив Галичину світу. А вдома? У польський період його не видавали. У радянський — забороняли. На батьківщині його ім’я довго асоціювали переважно з еротичними мотивами окремих творів, ніби вся його масштабна спадщина зникла за одним словом — «мазохізм».
Сьогодні Львів має кафе, назване на його честь, де туриста можуть вдарити батогом за замовлення коктейлю з особливою назвою. Але чи знає цей турист, що перед ним — історія не про жарт, а про великого автора, який чесно любив край, де народився? Чи знаємо це ми?
Леопольд фон Захер-Мазох був людиною складною, талановитою, глибокою і багатовимірною. Його життя — це історія про те, як світ може виділити з людини одну грань і забути інші. Він заслуговує на те, щоб повернутися не як міф, а як письменник, як мислитель, як українець за власним серцем. І, можливо, час вже поглянути на нього не через призму стереотипів, а крізь сторінки його справжніх творів.
Читай також:
