І якщо хоч якусь їжу дістати було ще можливо, то з питною водою були великі проблеми…
Про героїчні подвиги захисників Маріуполя можна розповідати роками. Українські військові, перебуваючи у надскладних, а іноді здавалося, і неможливо складних обставинах до останнього тримали оборону міста, поки не отримали наказ від Головнокомандуючого України скласти зброю. Про те, як весь цей час виживали, розповів командир мінометного взводу 36-ї бригади морських піхотинців, що обороняли Маріуполь, Віктор «Симеїз» Руссу.
«На початку березня росіяни пішли у жорсткий наступ, і нам нічого не залишалося, як віддавати позицію за позицією. Сили були нерівні: окрім переваги в особовому складі, вони мали підтримку авіації, артилерії. На той час ми були в кільці. Уже починалися проблеми з продуктами: скажімо, коли виходиш на спостережний пункт, видавали додаткове харчування — одну «сардину» (консерва, — ред.) на двох. Але батальйонне харчування ще лишалося нормальним: ми їли раз-два на день», - згадує Віктор.
І якщо їжу дістати було ще можливо, то з питною водою були великі проблеми, а точніше – її просто не було.
«Труби під землею, в яких накопичувалася іржава вода, — оце і було наше питво. Ми її звідти збирали, кип’ятили. Зрозуміло, в основному є фото звідти брудних, зарослих військових, але такі складові побуту, як прання, душ, гоління, були присутні. Можна було виділити собі колись такий момент раз на 1-2 тижні, аби привести себе в порядок, скажімо так. З точки зору нормального життя — це жах, для військового це терпимо», - пояснює командир мінометного взводу 36-ї бригади морських піхотинців.
Не дивлячись на складні умови виживання та відсутність нормального харчування, психологічний стан воїнів був на високому рівні. Все через адреналін, пояснює Віктор Руссу:
«Скажу на прикладі харчування. От ми харчувалися раз на день, і я щонайменше кілограмів на 15-20 схуд. Але на адреналіні цього не відчувалося. Тобі вже стає фізично важко тягати на собі каску, бронежилет, але: «Ой, зараз би поїсти» — такого немає. Ти більше відчуваєш нестачу боєприпасів, аніж продовольства чи одягу. Тому психологічний стан бійців був на високому рівні, незважаючи на якісь незначні ось такі перепони»
За словами військового, у таких надскладних життєвих умовах, не гребували і їжею для тварин, яку могли знайти.
«У нас стояв мішок собачого корму. І от останній вечір, 15 травня, я не витримав і кажу: «Ну давайте, я також спробую». Їсти не було чого, а хотілося. Спробував його — ну так, гріх скаржитися. А зранку нам кажуть: «Все, евакуація!». Я в такому розпачі був! Думаю: «Блін, всього один день треба було протриматися, і я б його також не їв!».
Читайте також:
