Інтелігентний молодий фахівець, який приходив у школу у вишиванці та публічно цитував українських поетів, був місцевою екзотикою. Стус свідомо обрав професію, яка на той час вважалася безперспективною і не обіцяла кар’єрного чи фінансового зростання.
Як зазначав дослідник історії Акім Галімов, на початку 60-х років у системі Академії наук СРСР розробили справжній план мовної асиміляції.
«Наукова рада поділила всі мови Союзу на перспективні та неперспективні. До «перших», звісно, зараховували російську, а також ті мови (грузинську, латиську, вірменську тощо), які ще «поки піддавалися русифікації». Українська до групи перспективних не відносилася. Згідно з цим документом, українську та білоруську очікувало влиття в російську мову», — пояснював Галімов.
Викладати мову, яку вчені вже завчасно «поховали», було абсурдно і безперспективно. На той час вивчення української в Україні вже було необов’язковим — достатньо було усної заяви батьків. У цьому божевіллі Стус, по суті, був учителем мови без майбутнього.
Екзотичний вигляд Стуса у вишиванці серед шахтарів Горлівки був магнітом для конфліктів. Апогеєм стало зіткнення у робочій їдальні поруч зі школою. Василь разом зі своїм другом, учителем музики Василем Шиманським, замовили обід, спілкуючись українською. Це миттєво спровокувало агресію у черзі. Шахтарі, обурені «незрозумілою» мовою, почали обзивати вчителів: «Ты что, падла, по-нашему говорить не умеешь? Это бандеровцы! Мы их в сорок пятом не добили, так сейчас добьём».
Стус не стерпів образи: він схопив хама за грудки, і зав’язалася штовханина. Лише втручання Шиманського та інших людей допомогло розняти запеклих опонентів. Після брутальної сцени Стус прийшов додому і написав емоційний та відчайдушний лист Андрієві Малишку — метру української поезії, який раніше поблажливо оцінив його перші вірші. У цьому посланні молодий поет виклав усю свою біль:
«Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, у російській, звичайно, школі... На Донбасі та й чи тільки [тут] читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити. Одна усна заява батьків і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Відчуваєш, що це божевілля, що це трагедія. У нас немає майбутнього. Як можна далі ждати? Як можна з усім цим миритись? Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати. Тож скажіть, поете, що робити?»
Це був крик душі проти системи, яка заохочувала відмову від рідної мови навіть самими українцями. Стус прямо назвав речі своїми іменами.
«Було дуже ризиковано писати такого листа і повне безумство його відправляти, — зазначив Акім Галімов. – Андрій Малишко, лауреат Сталінської премії, очікувано не відповів. Метр носив листа Стуса із собою. Власне, саме тому він і дійшов до нас. Але викласти на папері свої думки прямо і чесно. Так міг тільки Стус, а лауреат премії – не зміг».
Сміливість та безкомпромісність молодого Василя Стуса — учителя у вишиванці серед шахтарів — вже тоді була разючою. Більше про життя і боротьбу поета – у проєкті дослідника історії Акіма Галімова:
Читай також:
- Чи був Аскольд першим християнським князем Києва? Дослідник розкрив правду про легенду, яку вигадали в москві
- Історичний фейк: як радянська влада «створила» дату Хрещення Русі і чому Україна її змінила?
- «Кастингу віри» не було – це лише легенда: дослідники про релігійний вибір Володимира перед хрещенням Русі