Ця слов'янська держава існувала у IX столітті на території сучасних Чехії, Словаччини та частково Закарпаття, а її столицею був Велеград. Проте, як зазначає дослідник історії Акім Галімов, «хоча формально Закарпаття не було частиною Великоморавської держави, його можна назвати скоріше буферною зоною».
«Пам'ятаєте Кирила та Мефодія, творців кириличної абетки, якою ми користуємося і сьогодні? Так от, працювали вони над створенням цієї абетки саме в Моравії», - зазначає Акім Галімов.
Слабким місцем Великої Моравії був її устрій – це був радше союз кількох слов'янських племен і князівств. Без сильної центральної влади вона не могла протистояти зовнішній загрозі. Наприкінці IX століття угри почали здійснювати регулярні набіги на землі Великої Моравії.
«У 906 році відбувається рішуче зіткнення з угорцями, після чого держава остаточно занепала, – пояснює Акім Галімов. – Угорці заселяють низовини Панонії і перетворюють їх на базу для подальших набігів. У період з 902 по 907 роки угри дотисли Великоморавську державу, зруйнували її найбільші міста, внаслідок чого Велика Моравія розпалася. За наступних 100 років угри закріплюються на Панонській рівнині, приймають християнство і вже називають себе Угорським королівством».
З розпадом Великої Моравії угри не одразу встановлюють контроль над Закарпаттям. Ця територія ще тривалий час перебувала поза межами стабільної угорської влади. У другій половині Х століття вона переходить до сфери впливу Київської Русі. Саме з того часу тут закріплюється назва Русь.
«Лише з XI століття ці землі поступово інтегруються до складу угорського королівства, – розповідає Акім Галімов. – Використовуючи міжусобиці, що виникли в Київській державі після смерті Володимира Великого, угорський король Стефан І Святий прилучив Закарпаття до Угорщини, а його син Емеріх дістав титул князя Русинів. Але в Русі надалі намагалися втримати Закарпаття у сфері свого впливу».
Яскравим прикладом є шлюб доньки Ярослава Мудрого Анастасії з майбутнім угорським королем Андрашем І Арпадом. Такий шлюб був не просто сімейним питанням, це був союз між двома правлячими династіями, справжня геополітика. Так укладалися союзи, закріплювався мир, визначався вплив на регіони.
«Одружуючи свою доньку з угорським королем, князь Ярослав мав на увазі не романтику, а стабільність, мир і союз з Угорщиною, – зауважує Акім Галімов. – З тих пір за два століття відбулося щонайменше п'ять династичних шлюбів між руськими князями та угорськими монархами. Тобто, мовою тих часів, Русь та Угорщина уклали п'ять міцних союзних договорів».
Як і на будь-якій прикордонній території, тут змішувалися населення, культури та традиції. У різний час тут селилися люди різних етносів: вихідці з Русі, угорці, німці, євреї та румуни. Однак, незважаючи на багатонаціональність, значна частина місцевого населення все ж тяжіла до культури Русі.
«Русинами, народом руським, руськими людьми – саме так називали себе мешканці Закарпаття упродовж століть, – підкреслює Акім Галімов. – Це була не якась нав'язана назва, а форма самоідентифікації. У церковних документах, листах і судових протоколах вони писали про себе як про руських або з руського народу. На заході ж цю назву передавали латинською «Rutenus». Саме так закарпатських русинів називали європейські дипломати, мандрівники та вчені».
До того ж, мешканці Закарпаття в основному використовували одну зі східнослов'янських говірок, близьких до того, що згодом стане українською мовою. Саме ця мовно-культурна тяглість і є головною причиною того, що на території Закарпаття пізніше сформується українська ідентичність.
Але чому сьогодні угорці хочуть приєднати до себе українське Закарпаття? Про це – у проєкті дослідника історії Акіма Галімова:
Читай також: