1 жовтня на телеканалі 2+2 відбудеться прем’єра воєнної драми «Тримайся, братику», у якій Ярослав Дерпак дебютував у кіно і одразу – у головній ролі.
Львівський актор Національного театру ім. Марії Заньковецької Ярослав Дерпак, відомий глядачам за виставами «Я, «Побєда» і Берлін», «Земля», «Сірано де Бержерак», розповів про свій перший кінодосвід. З виданням «Високий Замок» він поділився враження від знімального процесу, повідав про виклики на майданчику, а також про свого героя та особисті переживання, пов’язані з війною.
Ярославе, як ви отримали головну роль у серіалі?
Це було досить несподівано. Мені здається, режисер Сергій Сторожев побачив мене у Львові на виставі «Я, «Побєда» і Берлін». Потім мені написали, запропонували кастинг. Я записав самопробу, згодом приїхав до Києва на живі проби з партнерами. А коли повернувся до Львова, мені повідомили, що затвердили.
Це перша велика робота у кіно. Які були емоції?
Дуже хвилювався. У театрі ти працюєш з колегами, яких вже добре знаєш, а тут — нове середовище, кіно — це зовсім інші грані. Для мене це було викликом, переломним етапом у кар’єрі. Я радий, що пройшов цей етап саме з цією командою. На майданчику все склалося якнайкраще: чудова атмосфера між акторами, режисером, знімальною групою. Усі один одного підтримували, допомагали.
Розкажіть про свого героя…
Алекс — студент медичного університету у Києві. Разом з другом Миколою, домашнім таким хлопцем, представником відомої медичної династії, вирушає на лінію фронту. Вони працюють у стабілізаційному пункті, рятуючи життя. У кожного з них свої мотиви. Алекс — родом зі Сходу, переживає ще й особисту драму. Його позиція кардинально відрізняється від батька. Вони можуть зустрітися з різних боків на лінії фронту. Алекс звик добиватися всього самостійно, він прямолінійний, емоційний, але відповідальний і справедливий. У роботі — зібраний і професійний. Мабуть, ми схожі у відчутті загостреної справедливості.
Що було найскладнішим під час знімань?
Оскільки мій персонаж родом зі Сходу, то мав розмовляти відповідно. А я — зі Львівщини, де є свій акцент. От з ним доводилося боротися в кадрі. Іноді режисер просив, щоб я уникав львівської говірки. Це було непросто, але водночас весело. Деякі сцени доводилося знімати по кілька разів. Ще дуже складно відтворювати на майданчику тему війни, коли летять ракети й дрони, коли отримуєш трагічні новини з фронту. Для мене це була дуже відповідальна робота з чутливою темою. Не хотілося, щоб робота виглядала надто «кіношно» чи награно. Люди й так бачать реальні кадри війни щодня. Тому намагалися передати історію максимально наближено до життя, але чесно, без надмірної крові й натуралізму.
Які кумедні ситуації виникали на майданчику?
У кадрі мав впевнено вимовити складне слово «антихолінестеразний», це назва медичних препаратів. І я його постійно забував. Навіть не розумію, чому не міг цього нормально зробити. Як тільки звучала команда «почали», мене у той момент ніби заклинило. Намагалися зняти цей кадр зі спини, записували окремо звук за кадром, щоб потім просто вставити. Зрештою це слово запам’ятав на все життя. Навіть замовив футболки з ним і подарував команді: режисеру, оператору, звукорежисеру. Ще була цікава сцена, в якій мене знімали у полі, засипаного землею. У грудні вже було холодно, земля — важка, мокра, а мені потрібно було лежати під нею. Дякую, що мене берегли, ретельно все готували, а коли звучала команда «актор в землі», швидко знімали. Після кількох дублів я був дуже брудний і мокрий, потім нашвидкуруч сяк-так мився і поспішав на потяг до Львова, на виставу, після якої — знову в потяг, щоб встигнути на майданчик.
Чому вас навчив цей проєкт?
Гнучкості. Поєднувати роботу у театрі у Львові та зйомки у Києві складно, доводилося постійно їздити туди-сюди. Але я зрозумів, що все можливо. Вчив тексти у потягах, будував графік. Насправді проєкт відкрив мені нові можливості.
Маєте амбіції переїхати до Києва?
Наразі ні. Все ж таки я театральний актор, і хотів би працювати у театрі імені Заньковецької, який дає багато можливостей: до нас приїжджає багато українських і закордонних режисерів, є над чим працювати й куди рости. А далі — життя покаже. Звісно, хотілося б поєднувати театр і кіно, мені цей досвід дуже сподобався.
Чому вирішили стати актором?
Мене завжди приваблювала акторська професія. Але в мене з мамою була домовленість: піду вчитися туди, куди вступлю на бюджет. Тому після закінчення школи подавав документи в декілька закладів одночасно: окрім акторського ще на економічний і банківську справу. Коли дізнався, що вступив на акторський факультет, то вже не вагався. Пам’ятаю, ми саме копали картоплю на полі в селищі Новий Яричів, де виріс. Я так там стрибав від радості, як зателефонували. Покинув усе й одразу поїхав до Львова подавати документи (сміється).Так і почався мій шлях в акторство.
Де вас застав початок великої війни?
У Львові. Наступного дня ми з друзями поїхали до мене в село на якийсь час. Але зрозуміли, що мусимо повертатися, щось робити. У Львові працював у волонтерському штабі, допомагав розвантажувати гуманітарку, долучився до збору коштів. І досі в театрі після вистав збираємо допомогу, долучаємось до благодійних проєктів.
На вашу думку, чому глядачам варто подивитися серіал «Тримайся, братику»?
Тому що це стрічка про вибір. Кожен може зробити щось, аби бути корисним — не лише на фронті, а й у тилу. Кожен із нас може знайти свою роль у спільній боротьбі. І на сьогодні інакше бути не може, ми всі маємо працювати заради перемоги.
Читай також:
- «Хоч ми з Катею різні, та в сценах втрат наші емоції перетиналися»: акторка Ірина Кудашова про роль у серіалі «Тримайся, братику»
- «В кадрі ми мерзли дуже органічно»: Євген Медвідь про труднощі зйомок у серіалі «Тримайся, братику»
- «Найважливіше було уникати фальші»: режисер Сергій Сторожев про виклики зйомок серіалу «Тримайся, братику»
