На початку 1944 року в Кремлі відбулася подія, що змінила хід історії української культури. Поки радянські війська просувалися на захід, Сталін зібрав вузьке коло наближених, щоб обговорити не стан фронту, а літературний твір.
На столі лежала кіноповість «Україна у вогні». Її автор, Олександр Довженко, сподівався, що зафіксована ним правда про трагедію народу стане маніфестом стійкості. Натомість він отримав публічне знищення. Це змушує нас замислитися: що саме було настільки небезпечного в тексті режисера та чому щира розповідь про долю українців на війні миттєво отримала тавро «небезпечного націоналізму»?
Сталін особисто прочитав текст і його реакція була не просто холодною, а лютою. У своїй промові він заявив:
«Варто було б тільки надрукувати кіноповість Довженка і дати прочитати народу, щоб усі радянські люди відвернулися від нього, розправилися б з ним так, що залишилося б одне мокре місце».
Чому така агресія? Диктатор прямо звинуватив Довженка в тому, що його ідеологія спрямована на «ослаблення сил» та «руйнування радянських людей». Насправді ж Сталіна лякало інше: Довженко посмів показати українців як окрему силу, як націю, що страждає і бореться, а не просто як частину безликої «радянської маси».
Для радянської системи правда часто дорівнювала державній зраді. Довженко не прикрашав дійсність. Він писав про відступ червоної армії, про розгубленість людей, яких кинули напризволяще в окупації, та про складні моральні вибори. У москві це охрестили «націоналізмом». Будь-яка згадка про специфічний біль українського народу вважалася викликом імперському центру.
Дослідник історії Акім Галімов зауважує важливу деталь:
«Промова Сталіна — це не просто доказ його антиукраїнської позиції. У ній він цитує фрагменти оригінального тексту, яких ми більше ніколи не знайдемо в книгах. Їх просто вичистила цензура».
Це означає, що ми знаємо лише «зручну» версію повісті, а справжня гострота Довженкових думок залишилася в архівах КДБ або зникла назавжди.
Для самого Довженка цей розгром став особистою катастрофою. Йому заборонили знімати цей фільм, його фактично відлучили від рідної землі. Він відчував себе загнаним у глухий кут, але найбільше його боліло не власне приниження.
У своєму щоденнику він залишив пронизливий запис:
«Мені важко від усвідомлення того, що «Україна в огні» — це правда, прикрита і замкнена. Моя правда про народ і його лихо».
Митець розумів, що його роботу не просто відкинули — її вбили, бо вона була занадто живою для мертвої радянської ідеології.
Сьогодні, читаючи ці рядки, ми розуміємо: те, що тоді називали «націоналізмом», сьогодні ми називаємо гідністю та правом на власну пам’ять. Довженко програв системі, але виграв вічність, бо його «заборонена правда» все одно проросла крізь роки.
Про невідомі раніше рядки кіноповісті «Україна в огні» із промови Сталіна можна почути у проєкті дослідника історії Акіма Галімова просто зараз:
Читай також:
