У 1187 році в Іпатіївському списку Київського літопису вперше виринула назва, яка сьогодні змушує тремтіти ворогів — Україна.
Історія — це не про минуле, це про наше право на існування тут і зараз. Офіційний привід для згадки в літописі був трагічним: смерть переяславського князя Володимира Глібовича. У документі сказано прямо: «І плакали по ньому всі переяславці... За ним же Україна багато потужила».
Десятиліттями радянська, а згодом і російська «наука» згодовувала нам міф про «окраїну». Мовляв, це лише шматок землі десь на виселках великої імперії, але факти — вперта штука.
«В літописах «Україна» означає конкретну територію з конкретними мешканцями Київщини, Переяславщини і Чернігівщини. І йдеться не про сучасне розуміння цих областей. Це був потужний державний центр», — зазначив дослідник історії Акім Галімов.
Виявляється, географія того часу виглядала значно цікавіше, ніж нам малювали в школі. Давня Київщина — це майже вся сучасна Житомирщина та частина Черкаської області. Переяславщина розкинулася на Полтавську та Сумську землі. А Чернігівщина у XII столітті поглинала частини нинішніх Брянської, Курської, Орловської та Калуської областей росії.
Нам казали, що після 1132 року все розвалилося і, що «Руська держава» просто зникла, але правда в тому, що це – зручна брехня для тих, хто хоче привласнити нашу спадщину. Центр сили не розчинився в повітрі, а трансформувався, зберігши назву та ідентичність.
«У советських підручниках писали, що після смерті Мстислава Великого держава фактично розпадається, але це неправда. Вона просто, так би мовити, зміщується західніше», — пояснив дослідник.
Яка цьому причина, дивись в проєкті дослідника історії Акіма Галімова:
Читай також:
