Сахара здається місцем, де час зупинився під шарами піску і спеки...
Але під цими безкраїми дюнами іноді відкриваються історії, які повністю змінюють уявлення про пустелю. В регіоні Тенере археологи натрапили на сотні людських скелетів, частині з яких понад 10 000 років. Те, що вони побачили, перетворило звичайну експедицію на одну з найзагадковіших археологічних історій останніх десятиліть.
Тенере вважають одним із найсуворіших куточків Сахари. Тут піщані бурі змінюються пекельною спекою, а простори тягнуться без кінця, без доріг і орієнтирів. Місцеві легенди навіть описують ці землі як такі, куди не заходять верблюди, ніби інстинктивно уникаючи небезпеки.
Попри це, дослідники ще з середини XX століття поверталися сюди знову і знову. Регіон цікавив не лише археологів, а й палеонтологів, адже під пісками приховані давні шари історії Землі. У 2000 році команда під керівництвом Пола Серено з Чиказького університету вирушила в чергову експедицію, очікуючи знайти рештки доісторичних тварин. Замість цього вони натрапили на людські останки, кераміку, прикраси та кам’яні знаряддя.
Так було відкрито місце, яке отримало назву Гоберо. Подальші дослідження показали масштаб знахідки: близько 200 скелетів, розсіяних серед дюн разом із тисячами артефактів. Частина поховань сягає приблизно 8000 року до нашої ери, що робить це місце одним із найдавніших відомих кладовищ у Сахарі.
Секрет такого скупчення поховань пояснюється тим, що сучасна пустеля не завжди була пустелею. У минулому цей регіон проходив через періоди так званої «зеленої Сахари», коли клімат ставав вологим, з’являлися озера, рослинність і тварини, які сьогодні більше асоціюються з саваною, ніж із пісками.
У той час Гоберо розташовувалося біля великого прісноводного озера. Люди, які тут жили, мали доступ до води та риби, а навколишнє середовище дозволяло вести відносно стабільне життя. Саме тоді сформувалося кладовище, яке згодом знову опинилося під піском через кліматичні зміни.
Дослідники також помітили, що різні групи людей використовували це місце протягом різних епох. Одні спільноти були міцнішої статури, інші — більш стрункі, але всі вони обирали одне й те саме місце для поховань. Така спадковість використання простору додає знахідці ще більшої загадковості, адже між групами проходили тисячоліття, а традиція зберігалася.
Клімат Сахари змінювався циклічно, переходячи від вологих періодів до посушливих приблизно кожні 21 тисячу років. Саме ці коливання формували життя людей, змушуючи їх або залишати регіон, або повертатися назад, коли умови ставали сприятливішими.
Читай також:
