Реакція посадовців на катастрофу продемонструвала абсурд, боєгузтво та системну злочинність, які зрештою й поховали Радянський Союз.
Поки на станції розгорталося пекло, у кабінетах створювали паралельну, безпечну реальність. Директор ЧАЕС Віктор Брюханов замість негайної евакуації та оголошення тривоги відправив до Києва та москви заспокійливий рапорт. У звіті йшлося про те, що з пожежею впоралися, а радіаційні показники залишаються в межах норми.
Проте реальні цифри шокували. Тієї ночі працівники станції фіксували в окремих зонах понад 200 рентген на годину. Для розуміння: людина отримує тут смертельну дозу всього за кілька годин перебування. Натомість Брюханов офіційно задекларував максимальний рівень у 3,6 рентгена. Коли до директора прибіг начальник штабу цивільної охорони з реальними замірами радіаційного фону, керівник просто наказав йому мовчати. Щоб масштаби катастрофи у документах не кидалися в очі, рівень випромінювання навмисно вказували у мікрорентгенах на секунду. Дрібніші одиниці виміру створювали ілюзію контрольованої ситуації.
Дослідник історії Акім Галімов у своєму проєкті детально описав, як саме радянський апарат намагався локалізувати інформацію, а не саму аварію:
«Вони думали про те, як не допустити витоку інформації за кордон та паніки серед населення. Тому КДБшники, щоб інформація про аварію не розповсюджувалася, блокували в Прип'яті міжміські лінії телефонного зв'язку. Персоналу ЧС було наказано мовчати. Майже 68 годин для советського телебачення і радіо аварії не існувало».
Ціна цього мовчання виявилася занадто високою. Команда другої воєнізованої пожежної частини, яку очолював 23-річний лейтенант Володимир Правик, прибула на дах турбінного відділення у перші хвилини після вибуху. Молоді хлопці гасили розпечений радіоактивний бітум за допомогою звичайного піску та брезентових рукавів. Вони працювали так, ніби це локальне побутове займання.
Рятувальників ніхто не попередив про смертельну загрозу. У пожежних бригад не було ні спецспорядження для захисту від сильного опромінення, ні банальних приладів для вимірювання високої радіації. Через аномальну спеку біля зруйнованого реактора дехто з хлопців скидав захисні шоломи, фактично підписуючи собі смертний вирок.
«Протягом дня 26 квітня до лікарні Прип’яті безперезувно звозили людей із симптомами гострої променевої хвороби. Це були пожежники, оператори та інженери, які першими прийняли удар. Лише за перші години госпіталізували 132 постраждалих. У цей самий момент керівництво продовжувало звітувати, що обстановка в місті Прип'ять та прилеглих районах залишається нормальною», - розповів Акім Галімов.
Судовий процес 1988 року визнав Віктора Брюханова та інших топменеджерів станції головними винуватцями трагедії. Директор отримав 10 років позбавлення волі, але відсидів лише половину строку й вийшов на волю достроково. Радянська номенклатура зробила його цапом-відбувайлом, щоб зняти відповідальність із конструкторів реактора РБМК та міністерських чиновників, які знали про дефекти системи задовго до аварії, але ігнорували попередні ядерні інциденти.
Сам Брюханов через роки, у коментарях та інтерв'ю 2006 року, озвучив власну версію подій на суді:
«Я не згоден ні з офіційною точкою зору, ні з тим, про що пишуть журналісти. На суді висловлювалися провідні вчені, конструктори, представники технічної експертизи, прокуратури і всі захищали честь своїх мундирів. Тільки мене ніхто не захистив. Я вважаю так, якби система захисту реактора була нормально сконструйована, то аварії не сталося».
Винними у Чорнобильській катастрофі були обидві сторони: і керівництво станції, яке злякалося відповідальності перед вищим керівництвом, і союзні управлінські структури, які випустили на лінію потенційно небезпечний ядерний об'єкт. Держава, яка десятиліттями будувала культ власної бездоганності, у критичний момент вирішила рятувати свій міжнародний імідж, пожертвувавши життями власних громадян.
Більше про катастрофу на ЧАЕС, а також шокуючі деталі із розсекречених документів тих часів, дивись у проєкті дослідника історії Акіма Галімова.
Читай також: