Залишки армії Української Народної Республіки були вимушені пересунутися до Польщі. Там, у місті Тарнов емігрантський уряд Симона Петлюри організував штаб-квартиру.
«Ці люди змістом свого життя бачили самостійну українську державу. Вони залишали Батьківщину із твердим переконанням, що це ненадовго і як тільки вдасться знову зібрати армію, українські землі у більшовиків можна буде відвоювати», - розповів дослідник історії Акім Галімов.
Але надії на швидке повернення виявилися марними. 1920 рік став початком другої хвилі міграції з України – політичної. Українські політичні діячі та активісти розійшлися по Європі, шукаючи прихистку та підтримки.
Одним із головних центрів української еміграції стала Чехословаччина. Ця країна гостинно прийняла тисячі українських переселенців. Чехи активно підтримували українську культуру та освіту. Молодь мала змогу здобувати освіту, а чеський уряд навіть підтримав створення Українського Вільного Університету у Празі, щомісячно виділяючи 500 000 чеських крон на його викладачів. Керівництво Карлового університету надало свої приміщення для занять, а Міністерство закордонних справ Чехословаччини виділило кошти на заснування Української академії сільського господарства у Подебрадах. Невдовзі Прага стала справжнім осередком українського життя за кордоном, де активно діяли українські газети та видавництва.
Частина уряду УНР у вигнанні залишилася у Варшаві, але сам Симон Петлюра у 1924 році переїхав до Парижу. У французькій столиці ще продовжувала діяти дипломатична місія УНР. Петлюра організував там видання «Тижневика Тризуб», який став своєрідним друкованим органом УНР за кордоном. На жаль, життя Симона Петлюри трагічно обірвалося у 1926 році – його вбив у Парижі більшовицький агент Самуїл Шварцбарт.
Тим часом, гетьман Скоропадський та українські монархісти осіли в Берліні. У німецькій столиці також оселився Євген Петрушевич, очільник уряду ЗУНР після його саморозпуску у 1923 році. Пізніше у Берліні деякий час містилася штаб-квартира Євгена Коновальця та Організації Українських Націоналістів.
«Загалом у 20-х роках XX століття із України, рятуючись від більшовицької окупації, виїхало до мільйона людей, – розповів Акім Галімов. – Але у Європі залишилося приблизно 80 000. Решта, як правило, активна молодь з чіткою проукраїнською позицією, поїхали за океан. Їх мрія про незалежну українську державу нікуди не зникла. Однак уже з'явилося розуміння, що справа буде довгою і потребуватиме багато сил і грошей».
І тут цим політично-активним українцям дуже стала в нагоді допомога першої хвилі мігрантів і громадські організації, які вони створили. Більше про це – у проєкті дослідника історії Акіма Галімова:
Читай також: