У цих застінках радянська влада тримала понад 70 000 людей одночасно. Це не просто суха статистика з архівів, це тисячі зламаних життів. Проєкт дослідника історії Акіма Галімова відкриває нові пласти правди про те, що відбувалося за зачиненими дверима казематів. Як виглядало повсякденне пекло пересічного в’язня у Львові?
Умови перебування в тюрмі на Лонцького важко назвати навіть антисанітарними. Вони були нелюдськими. Камери, які за польських часів призначалися для одного арештанта, совєти забивали вщент. Історик та громадський діяч Кось Левицький згадував, що в такій «одиночці» вони тулилися вчотирьох.
«Двоє з нас сиділи на лавці, а двоє на долівці. І в таких обставинах просидів я в цій камері три тижні», — описував свій стан Левицький.
Система була побудована так, щоб людина втрачала зв’язок із зовнішнім світом. Родина навіть не знала про його арешт, тому жодних передач із дому бути не могло.
«Їсти у в'язниці майже не давали. Через ці умови і головне, через недостачу свіжого повітря мав я мозкову атаку», — констатував він у своїх мемуарах.
Адвокат Степан Біляк, якому пізніше пощастило емігрувати, розповідав про справжню тортуру задухою. Вікна було заборонено відчиняти за будь-яких обставин, навіть під час сну. Єдиний шанс вхопити ковток свіжості з’являвся лише тоді, коли в’язнів виводили на так звані «фізіологічні потреби». Все інше життя зосереджувалося навколо смердючого відра.
«Повітря в камері було нестерпним. Вікон невольно було відчиняти. Спати ми мусили теж при зачиненім вікні. Вітрили камеру лиш тоді, коли випроваджували в'язнів», — писав Біляк.
Це відро, розраховане максимум на чотирьох осіб, ставало справжнім прокляттям для переповненої камери. Бруд і нечистоти часто переливалися через край.
Інша арештанка, ігоменя греко-католицького монастиря сестер Олена Вітер розповіла про катування із нелюдсткою жорстокістю, які вона переживала цілих пів року. Як над нею знущалися НКВСники, дивись у проєкті дослідника історії Акіма Галімова.
Читай також: