Але наприкінці XIX століття тисячі наших земляків вирушили у зовсім іншому напрямку — на край світу, на Далекий Схід у край, який назвали згодом «Зеленим клином». Це не була романтична подорож, а скоріше відчайдушний крок людей, яким вдома просто не залишили вибору.
Дослідник історії Акім Галімов у своєму проєкті детально розібрав, як відбувалося це масштабне переселення і чому для багатьох воно закінчилося трагедією ще в дорозі.
Першими на цей ризик пішли селяни з Чернігівщини. Причина банальна й жорстока — голод. Після реформ наділи землі, які отримували родини, виявилися мізерними, а прогодувати багатодітну сім’ю на неродючих ґрунтах було неможливо. Тож коли влада пообіцяла безкоштовний проїзд та великі ділянки на Далекому Сході, люди хапалися за цю можливість як за останній шанс.
«У лютому 1883 року понад дві тисячі чернігівців рушили до Одеси. Там на них чекали два пароплави та 50 днів виснажливого морського переходу», - розповів Акім Галімов.
Шлях пролягав через Суецький канал, Сінгапур та Цейлон. Для людей, які ніколи не бачили моря, це стало справжнім пеклом. Температура +40 °C, забиті вщент каюти, дефіцит прісної води та морська хвороба виснажували навіть найміцніших.
Документи того часу свідчать, що родини їхали повним складом, від немовлят до 100-літніх старих. Проте ця подорож дуже дорого коштувала українцям: у першому рейсі загинуло 16 людей, переважно літні люди і діти.
«Особливо трагічним для українських переселенців виявився морський перехід 1886 року. Тоді на пароплав «Росія», який був розрахований на 600 пасажирів, набилося 968 людей. Держава вже порахувала, що переселення однієї родини їй обходиться в понад 1000 рублів, і намагалася економити. І ця економія вилізла боком. На судні спалахнула епідемія, в результаті якої загинуло 50 пасажирів», — повідав дослідник історії.
Ті, хто вижив, прибули на місце виснаженими, а замість квітучих земель і будинків їх зустріли нашвидкуруч збудовані бараки. Українці, звиклі жити на окремих хуторах на відстані від сусідів, важко адаптувалися до колективного побуту в тісноті.
До того ж, обіцяне насіння для посіву привезли з величезним запізненням — аж у травні. А худоба, закуплена державою, не витримувала клімату і швидко гинула. Місцеві ж мешканці, знаючи, що переселенці мають державні кошти, задирали ціни на корів до небес. Також українці довго не могли звикнути до місцевої їжі.
«Річкову рибу цінували більше за незвичну для них морську. Наприклад, пласка камбала їх просто жахала, а ікру віддавали свиням. Бо як це можна їсти людині, не розуміли», — зазначає дослідник.
Згодом умови стали ще жорсткішими: програму безкоштовного перевезення згорнули, а ті, хто прагнув потрапити в «Зелений Клин» пізніше, мусили продавати все майно, щоб оплатити дорогу самостійно.
Але як клаптик землі на Далекому Сході опинився у складі Російської імперії, якщо багато століть був підконтрольний Китаю? Про це – у проєкті дослідника історії Акіма Галімова:
Читай також: