Героїчна оборона міста Маріуполь захоплює світову спільноту сьогодні і увійде назавжди до історії. Українські герої мужньо та віддано захищали територіальну цілісність Батьківщини і навіть, пройшовши російський полон та тортури, не зрадили її. Спогади про те, як відреагували на наказ про припинення оборони Маріуполя, а також про те, як проходив найвідоміший обмін полоненими – розповів командир мінометного взводу 36-ї бригади морських піхотинців Віктор «Симеїз» Руссу.
«Ніхто не готував нас, не казав, умовно: «Завтра о такій-то ви складаєте зброю». Просто поставили перед фактом. Ну, у нас було таке: «О, все, командири домовляться, завтра виходимо і повезуть нас в Туреччину». Бо ж ходили такі чутки. І воно вперше зривається, вдруге. Тому коли нам оголосили: «Сьогодні збираємо речі, здаємо зброю, згідно з наказом, всі не одразу збагнули й до останнього гадали: «То буде чи ні?», - згадує Віктор.
Коли ж хлопці зрозуміли, що це серйозно, то: здали зброю, забрали поранених, і розпочали процедуру.
«Я виходив у першій партії, 16 травня, а останні були 20-го. Перенесли поранених до карет швидкої, а самі сіли в автобус. Ну і, звісно, склалося, не як гадалося. Казали нам і про Червоний Хрест, і про ООН, і про ОБСЄ, мовляв, ми приїдемо, нас ледь не на руках носитимуть. А коли зайшли в автобус, одразу ж почули: «Мордой в пол!». Думаємо собі: «О, круто, то, напевне, представники Червоного Хреста зайшли». Ну а далі — прийомка, табір».
Жоден із захисників Маріуполя не знав, куди їх відправлять, які там будуть умови, та що з ними взагалі будуть робити:
«Мали нас вивезти за 30-35 км від лінії розмежування, але коли ми приїхали, чули роботу артилерії — як нашої, так і їхньої. І так собі розуміли, що максимум ми за 10-15 км від фронту. І вже там почали всіх розвозити по етапах, з кожним працювали спецслужби, проводили допити: «Хто? Що робив? На якій посаді?». Усю інформацію — як про рідних, так і особисту. За цими висновками й розподіляли, кого куди. Ну тоді ж, 16-го, перевезли в Оленівку, де я і перебував до кінця полону, інколи виїжджаючи на допити в Донецьк».
Довгі місяці полону, постійні допити, недоїдання та відсутність гарного медичного лікування не зламали українських бійців. Вони вірили, що настане той день, коли вони повернуться додому.
«20 вересня: до нас просто прийшли після сніданку, назвали прізвища і вказали: «З речами». Ми вийшли. Нас загалом 15-20 людей по бараку було. Подумали, що це просто наступний етап, бо всі ті, хто стояв, були з командного складу і ми не вірили, що ось такою кількістю і таким складом нас можуть обміняти. Пару матросів і весь командний склад — це казка якась. Потім зв’язали руки, очі скотчем, і ми вже точно впевнилися у тому, що їдемо на етап», - каже командир мінометного взводу 36-ї бригади морських піхотинців.
Далі українських бійців почали «катати». Спочатку дві години на «КамАЗі». Потім захисники почули, що знаходяться у якомусь аеропорту, бо був гул літаків.
«Летимо, декілька зупинок робили, хтось скаже: «Ми в росії. Ми в таганрозі». І всі так: «Добре-добре». Ніхто ж не знав, куди ми летимо, доводилося довіряти, тому, хто що викрикне. Годинників також нема, ніхто не заміряв час. Звичайно, розуміли, коли були зльоти й приземлення. Розуміли, що когось підбираємо, але не знали, чи когось висаджуємо. Востаннє сіли, і хтось каже: «Всьо, ми в білорусі». Усі одразу: «Ого!». Хтось радів, у мене ж одразу думки: «О, Білорусь, це як, взагалі «жорстко» буде?». Виходимо, сідаємо в крісла, і одразу відчуваєш, що вони м’які.
Питаєш: «У туалет можна?» - «Да, можешь в берцы себе сходить». Ну, зрозуміло ж, ніхто так не робитиме. А коли сіли в автобус, знову запитали: «Можна в туалет сходити?» - «В Украине сходишь». Спочатку ми не надали цим словам значення. Потім іще питаємо: «А нас хтось погодує, добу не їли?» - «В Украине поедите».
Після цих слів захисники вже задумалися. А трохи згодом їм дозволили послабити пов’язки і вони побачили кордон білорусі та автобус, який їхав їм на зустріч.
«Не вірилося до останнього, аж поки нас не передали. Ну а потім — ейфорія. Перше, що було — бутерброди з сиром і ковбасою. Жіночки, красно дякую! З’їв два штуки, і відчуваю — все, живіт набитий! Ну а потім реабілітація в медичних закладах».
Після звільнення Віктору Руссу вручили орден Богдана Хмельницького III ступеня, яким він був відзначений 19 квітня, ще перебуваючі на «Азовсталі». Слава усім українським захисникам – і полеглим і живим!
Читайте також:
- «Я не обираю Батьківщину»: зірка серіалу «Слуга народу» Галина Безрук пожалілась, що українці відписуються від неї в Instagram
- Ще один літак, два гелікоптери та 480 окупантів ліквідовано минулої доби: бойові втрати ворога станом на 28 жовтня
- Атаки на інфраструктуру України готувались заздалегідь: обстріл 10 жовтня не став наслідком підриву Кримського мосту