У воєнній драмі «Живий», яка вийде 24 лютого о 18:30 на «2+2», Ісаєнко виконав головну роль – військового, прототипом якого став спецпризначенець Руслан Фінчук. Це історія не лише про фізичне виживання, а й про силу духу, виснаження, відповідальність і жагу до життя.
Актор зізнається: спочатку він вагався, чи погоджуватися на цю роль. Про сумніви, знайомство з прототипом героя, фізичні випробування на знімальному майданчику та про те, що означає «жити» під час війни, Андрій Ісаєнко розповів у відвертій розмові УНІАН.
Андрію, правда, що ви сумнівалися щодо цієї ролі, чи погоджуватись?
Зізнаюся чесно, я справді не хотів грати роль такого героїчного військового. Але коли прочитав сценарій «Живого», зрозумів, що це історія не лише про відвагу, а про боротьбу героя із самим собою і з тими обставинами, в яких він опинився, про жагу до життя, про мотивацію і внутрішню силу. Мені захотілося відчути це й прожити.
Як знайомство з Русланом вплинуло на втілення ролі, про що ви з ним говорили на майданчику?
Він зміг приїхати лише на один день. Для мене було важливо отримати його благословення на цю роль. Звісно, я не міг прожити те, що довелося йому, можу це лише уявити з його слів. Думаю, він свідомо уникав багатьох натуралістичних деталей. Перед зйомками я читав про нього в пресі, дивився його інтерв’ю, а потім ми поспілкувалися вже безпосередньо під час знімального процесу. Це дуже крутий, відкритий чоловік, добрий, харизматичний. Після спілкування було відчуття, ніби він – близький родич. Для мене він справжній герой.
Ми з Русланом навіть знімалися в одній сцені. Було цікаво спостерігати, як він на мене дивиться, коли я граю його. Цікаво було бачити, як він вперше опановував мою професію. І він дуже впевнено, органічно виглядав у кадрі.
Що він вам відповів про свої відчуття, коли нарешті дістався до своїх?
Він сказав, що в той момент нічого не відчував. Можна лише уявити рівень його виснаженості. Цю сцену я зіграв так, як відчував. Крім того, в художньому кіно картинку створює велика команда: режисер, оператори, гримери, художники з костюмів… Не лише я один як актор створюю такі емоційні й важливі сцени.
Що було найскладніше відтворити: емоційно чи фізично?
Фізично було справді непросто. Стільки в житті мені ще ніколи не доводилося повзати. Після першого знімального дня я думав, що в мене болять нирки – а це виявилася звичайна кріпатура. Після другого здавалося, що я просто захворів, бо боліло все тіло. Але з часом організм адаптувався до навантажень.
Я постійно думав про те, як насправді доводиться нашим військовим у реальних бойових умовах. Про те, як прототип мого героя – Руслан Фінчук – три дні повз під час виконання завдання. І ці думки додавали сил.
Я навіть попросив, щоб на мені під час зйомок завжди був той самий бронежилет із плитами, що й у Руслана, а також справжній шолом і зброя. Хотілося максимально відчути вагу спорядження й наблизитися до реальності.
Мені пощастило, що я вже грав військового раніше – під час зйомок «Кіборгів» із нами працювали професійні консультанти, і багато чого я тоді запам’ятав. Відтоді намагаюся підтримувати форму: займаюся у спортзалі, відвідую тир, проходжу курси з тактичної медицини. На цьому проєкті також постійно був консультант – побратим Руслана, який виконував із ним те саме завдання. Я радився з ним щодо деталей: як правильно говорити, як рухатися, що робити в тій чи іншій ситуації. Мені було дуже важливо не підвести реальних військових, і це, мабуть, було найвідповідальніше.
Як ви для себе визначаєте цю відповідальність?
Намагаюся зробити все чесно і все, що в моїх силах. Просто не маю права схибити чи зробити це погано. Сподіваюся, що все вийшло.
Ця відповідальність проявляється також у виборі матеріалу, з яким працюєте?
Це моя особиста відповідальність. Я можу зніматися, грубо кажучи, у будь-чому. Але завжди чесно роблю свою роботу, бо я відповідальний перед глядачем. І це для мене основний критерій.
Чи змінилися ваші критерії до роботи з повномасштабним вторгненням?
Я б не сказав. Скоріше вони сформувалися ще з «Кіборгів» – це була знакова для мене робота саме з погляду відповідальності. Тоді я відчув те навантаження від очікувань.
Як ви тримаєте себе у формі?
Брав участь у тренуваннях із Третьою штурмовою. Двічі проходив тренінги з тактичної медичної допомоги. Як потепліє, ще буду займатися базовою військовою підготовкою. Вважаю, що зараз кожен має це робити. Фізична форма і здоров’я мають бути на рівні.
Таким чином ви готуєтеся до різних сценаріїв?
Я не можу сказати, що спеціально готую себе до чогось. Просто ми живемо в таких умовах, що інакше не можна. На моє переконання, людина завжди має бути готова до викликів. Так, я готувався до професії, вступу до університету, роботи в театрі… Якщо хочеш щось зробити якісно, потрібно докладати зусиль, постійно розвиватися.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, ви теж були готові?
На той момент за підготовку тривожних валіз відповідала дружина – вона відчувала чомусь, що війна таки буде. Я в це до кінця не вірив. Але сталося як сталося, і я дякую дружині, що були зібрані речі першої потреби, тож ми змогли швидко зібратися й виїхати в безпечніше місце.
Тоді я одразу пішов до військкомату, але мені сказали, що я поки не потрібен. Тому я активно долучився до волонтерства, чим і зараз продовжую займатися.
Тоді все стало на паузу, важко було прогнозувати розвиток подій. Чи думали ви про зміну професії?
Я завжди вірив в Україну і вірив, що професія буде. Попри все, люди прагнуть ходити в театр, хочуть дивитися кіно. Це великий пласт української культури, яку ми маємо відроджувати й розвивати.
Це дуже непросто в наших реаліях блекаутів та холодів.
Доводиться працювати в холодних залах, де глядачі сидять у куртках і шапках, а актори на сцені напівголі. Але ми продовжуємо грати й віддаватися на повну. Під час вистави я майже всю другу дію лежав на сцені на холодному залізному ліжку, після чого за кулісами майже не відчував спини. Але живі – значить працюємо і намагаємося дарувати людям теплі емоції. Дякувати Богові, глядачі йдуть до театру. Тому що в цьому є потреба. Люди хочуть зануритися в інший світ, знайти відповіді на свої запитання. Театр завжди був і буде актуальним.
Звідки черпаєте ресурс та натхнення? Чи виходить відволікати доньку від українських реалій? Чи не було думки відправити дружину з донькою в безпечніше місце за кордон? Про це і інше актор Андрій Ісаєнко більш детально розповів в інтерв’ю УНІАН.
Читай також:
- «Шахеди» літали буквально над нами»: Андрій Федінчик про те, як створювали драму «Живий» у реаліях війни
- Три доби між життям і смертю — реальна історія, що стала серіалом «Живий»: як знімали воєнну драму на 2+2
- Історія, що вразила світ: телеканал 2+2 покаже воєнну драму «Живий» про подвиг спецпризначенця ГУР