Глядачі знають його за ролями у картинах «Кіборги», «Я – надія», «Життя на трьох», «Фортеця» й «Тиха Нава». А нещодавно він зіграв одну із головних ролей в чотирисерійній воєнній драмі «Живий», прем’єра якої відбудеться 24 лютого о 18:30 на телеканалі 2+2. Картина створена на основі реальної історії командира батальйону спецпідрозділу ГУР Руслана Фінчука. Під час бойового завдання розвідник опинився в тилу ворога. Зв’язок із ним було втрачено, і довгий час його вважали загиблим. Проте він вижив. Поранений, без їжі та води, боєць три доби повз замінованим полем, перебуваючи під постійною загрозою ворожих дронів і снайперів, дістався до своїх.
Олександре, відомо, що знімати чинних військових-акторів зараз непросто: потрібні купа дозволів і погодження від ЗСУ, та й самі артисти часто не хочуть витрачати відпустку на майданчик. Чому ви погодилися? Що стало вирішальним?
Передусім – сценарій. Це історія про військового, який вижив там, де, здається, вижити неможливо, і зміг повернутися. Коли прочитав сценарій, то зрозумів: я знаю цю історію. Не буквально – вона дуже перегукується з тим, що сталося з моїм побратимом на Харківщині. Я повернувся з відпустки, і мені повідомили: наша група вийшла на завдання, потрапила в засідку ДРГ. Двоє – зникли безвісти. Один – у полі, прошитий чергою. Наші дрони бачили його згори. Хтось тоді сказав: «Загинув». А я відповів: «Не вірю». Йому – 50. «Азовець», ще з часів АТО воював. За два дні мав святкувати день народження. Ми домовилися: «Приїдеш – по чарці». Хоча він п’ятнадцять років не пив – просто хотів символічно відсвяткувати життя.
Він лежав у чорному танкістському комбінезоні – тільки приїхав до нас, навіть камуфляж ще не встиг отримати. Ми сиділи на командно-спостережному пункті, дивилися в монітори. Години тягнулися повільно. Хтось сказав: «Рукою поворухнув». Інший – «Може, це вже востаннє…». І от минуло близько 36 годин. Ми сидимо в хаті, де мешкали. Раптом відчиняються двері – і заходить він із фразою: «Я ж казав, що повернуся». Побратиму пощастило: куля не влучила в голову. Під комбінезоном був бронежилет. Імовірно, вороги вирішили, що він без захисту, і били по корпусу. Кулі зачепили спорядження, у мене є фото.
Коли читав сценарій «Живого», перед очима стояв саме цей момент: товариш, який зайшов тоді в ту хату. Є ще одна причина. До призову в ЗСУ я майже рік грав орків. І мені часто казали: «Як тобі вдається таких п*дарів втілювати?» Я сміявся, бо для актора це комплімент: значить, переконливо. Моя мета – щоб люди ніколи не забували жахливі події, які відбуваються зараз у нашому житті. Коли я йшов до ЗСУ, дружина сказала: «Усе це – у твою акторську скарбничку». І вона мала рацію. Актор – це людина, яка проживає, а потім переносить прожите на екран. Навіть найболючіше. А може – особливо болюче. Це те, що мене теж захопило у цьому сценарії.
А ви охоче погоджувалися на ролі окупантів?
Я не вагався. Бо кіно – це історія, це відеоносій пам’яті. Мені дуже запам’ятався Крістоф Вальц у «Безславних виродках», де він зіграв есесівця. Коли я побачив цей фільм, зрозумів: якщо показувати антигероїв, то саме так, тоді їх пам’ятатимуть. Як приклад того, як не треба жити.
Якось, коли ви саме пішли на війну, ваша дружина, акторка Євгенія М’якенька, сказала: «Ще з початку вторгнення він рвався на фронт. Куди б ми не йшли чи їхали, звертав увагу на постери: «Вривайся у Третю штурмову». Казав: якщо залишиться непричетним до того, що відбувається, не пробачить собі. У підсумку в 39 років пішов на контракт у ЗСУ». Розкажіть, яким ви пам’ятаєте той період.
У мене дуже своєрідна історія. Я родом з Алчевська, народився й виріс на Луганщині. До Києва переїхав двадцять років тому – і весь цей час залишався прописаним там, удома. Не бачив у цьому проблеми: просто переїхав з однієї частини України в іншу. А прописка – формальність. Коли почалася війна, батьки залишилися на окупованій території – і досі там. Чому? Це люди іншої формації. Коли ти збудував своє гніздо, тримаєшся до останнього. До того ж це глибокий тил, який не бомблять: металургійний і хімічний заводи – такий собі економічний хаб для ворога. Хоча соціальних проблем вистачає: вода, опалення. Але рідні обрали залишитися там, а я – тут. Хоча за документами – ніби там. І от із перших днів вторгнення я почав намагатися потрапити до війська. Але всі мої спроби завершувалися нічим. У державному реєстрі мене просто не існувало. Навіть «Дія» це підтверджувала. Моє прізвище було відсутнє у системі. Півтора року намагався це виправити. Навіть гірко жартував: коли мене нарешті візьмуть до армії, оберу позивний «Бомж». Та зрештою зібрав документи.
Паралельно з цим із лютого 2022 року ми з дружиною та сином Марком залишалися в Києві. Я пропонував їм виїхати – відмовилися. Пішов у тероборону. І мені стало легше: з’явилося відчуття, що я не просто спостерігач. Потім ми з Женею долучилися до волонтерських ініціатив, працювали на YouTube – підтримували інформаційний фронт. Але внутрішнє відчуття було одне: маю бути в армії. Коли нарешті з документами все владналося, підписав контракт. Чи виправдалися мої очікування? Складне питання. Я йшов із внутрішнім переконанням, що це буде чітка, злагоджена система. Але зіткнувся з певним розчаруванням – у самій конструкції. У нас фактично ніколи не було повноцінної реформи війська. Те, що мало мінятися з 1991 року, роками залишалося без змін. Військовий апарат багато в чому зберіг радянську логіку – ієрархічну, часто негнучку. Але бачу, що зараз процеси все ж почалися.
Чому саме розвідка? Колись мені батько казав: «Йди в міліцію». Мама – «йди на лікаря». А я обрав акторство. Жартував: на сцені буду і лікарем, і міліціонером. Коли почалася велика війна, розумів, що хочу бути поряд із хлопцями, проте мене якийсь час гризло питання: що я там робитиму? Актор, сценарист. Етюди показуватиму? У якийсь момент навіть знецінив себе – думав, що з моїм фахом там не місце. А потім почав аналізувати. Я дивився всі telegram-канали з перших днів вторгнення, читав, слухав, спостерігав. І зрозумів: багато чого бачу інакше. Помічаю деталі, чую нюанси. Навіть звук дрона – для когось це просто гул, а для мене інформація: де він, звідки летить, куди піде. Уже в підрозділі жартував: «Закиньте мене кудись, я з тими хлопцями поговорю – вони ж мене стовідсотково за свого приймуть». Це важливий плюс: ми досконало знаємо мову ворога – можемо цим користуватися. А вони – не мають такої можливості. У цій війні російська мова – теж зброя.
На моєму напрямку один із командирів виявився з Луганщини. Він розповів показовий випадок. Сиділи вони якось у підвалі напівзруйнованого будинку в якомусь населеному пункті. І раптом – голоси. Російська мова. Заблукало троє російських розвідників. Заходять до підвалу, кидають: «Привіт, пацани!» – абсолютно впевнені, що перед ними свої. А наші – так само спокійно, тією ж мовою: «Та заходьте, сідайте, чаю поп’ємо». І ті сідають. А через кілька хвилин уже розуміють, що вони в полоні.
Тобто вони їх фактично «розслабили» російською мовою? Бо інакше взяти було б значно складніше – почалася б стрілянина.
Ну, звісно. Ми коли виходили на позицію, наш командир групи – із Черкащини, хороший боєць, але з виразним суржиком. Я його попереджав: «Серього, якщо раптом зустрінемо «товаришів», ти мовчиш. Говорити буду я». Так виграємо хвилини-дві. А якщо ти заговориш, то все. Я можу зайти з їхнім акцентом, їхнім темпом, їхніми словами. У цій війні мова часом допомагає не гірше за автомат.
Як війна змінила актора, та як вони з дружиною зберігають стосунки на відстані? Коли востаннє бачив батьків, і за чим найбільше сумує? Про це і інше актор Олександр Зарубей розповів в повному інтерв’ю OBOZ.UA.
Читай також:
- «Мені було дуже важливо не підвести реальних військових», - Андрій Ісаєнко про роль у драмі «Живий»
- «Шахеди» літали буквально над нами»: Андрій Федінчик про те, як створювали драму «Живий» у реаліях війни
- Три доби між життям і смертю — реальна історія, що стала серіалом «Живий»: як знімали воєнну драму на 2+2