Напередодні прем’єри фільму 2+2 «Живий», яка відбудеться вже сьогодні, 24 лютого, о 18:30, актор Дмитро Рибалевський дав інтерв’ю виданню OBOZ.UA. Це історія порятунку командира батальйону спецпідрозділу ГУР Руслана Фінчука, який був поранений, опинився в тилу ворога і три доби повзком добирався до своїх.
Стрічка «Живий» заснована на реальних подіях. Як ви занурювалися в роль і готувалися, щоб передати правду свого героя?
Насправді тут цікава історія щодо моєї участі. На самому початку повномасштабного вторгнення я категорично відмовився грати військових. Не вважав правильним для себе як для актора, який не служить, втілювати образи воїнів. Але потім стався один випадок. Мій друг, відомий військовий, дуже просив мене взяти участь у кліпі його друзів з гурту «Мотанка». Відповів категорично: «Ні, брате, військових не граю». Він же сказав одну фразу: «Я військовий – це моя робота, ти актор – це твоя робота. Що ти собі бігуді накрутив? Виконуй свою роботу». Ці слова запали мені в душу, і я погодився.
Проте після того все одно не відчував справжнього пориву грати військових у цей буремний час. Пізніше, працюючи з психотерапевткою, знову отримав схоже за змістом усвідомлення. Вона сказала мені: «Дмитре, це ваша робота. Ви собі щось накрутили – просто робіть те, що маєте робити». І коли мені запропонували роль у «Живому», згадав ці розмови: якщо це моя робота, якщо потрібен для втілення цього героя – чому ні? Так і сталося: погодився.
Чому глядач має не пропустити це кіно? Ми щодня бачимо багато чого про війну. Але ця стрічка відрізняється – тут передусім людська історія, яка заснована на реальних подіях. Це історія бійця ГУРівського підрозділу, який вийшов з оточення. Кожен глядач зможе знайти у ній щось своє, відгук на власні переживання. У наш час про такі історії потрібно говорити з екранів. Часто чуємо, що мистецтво нібито не на часі. Я вважаю: мистецтво завжди на часі. Воно одночасно і розважає, і змушує людей ставити собі питання, думати, аналізувати. Саме тому раджу: дивіться це кіно.
У Вікіпедії про вас написано таке: «У кінематографі зайняв позицію не пропонувати себе на кастингах. На знімальний майданчик потрапляє за запрошенням тих, хто бачив його театральні роботи. Відмовляється від ролей, які позбавлені власної історії та експлуатують лише візуальні штампи». Як вам живеться з такою позицією? Гроші – неважливі?
Гроші важливі, звісно. Тим паче, коли в тебе четверо дітей – це навчання, гуртки, підготовки, побут. Плюс ми постійно донатимо – і це теж свідома частина нашого бюджету. Але водночас не можу працювати в проєкті, який не відгукується. Якщо це каторга – це вже не мистецтво. Я все, що роблю, намагаюся робити з любов’ю. Якщо матеріал цікавий, якщо є жива історія, тоді готовий надіслати самопробу. Якщо ні – одразу відмовляюся. Чого бракує нашому кінематографу? Можливо, стабільного фінансування й системності. Але водночас з’являються дуже гідні речі.
Нам потрібно підтримувати своє. Якщо не будемо просувати власний продукт, завжди знайдеться альтернатива. Глядач піде і відкриє якийсь серіал на YouTube чи на піратській платформі й дивитиметься російське кіно – просто тому, що воно доступне, й алгоритми його постійно підсовують. Я зараз відверто вражений: на п’ятий рік повномасштабної війни так багато молоді досі розмовляє російською. Мене це реально обурює. Зрозуміло, юність – це бунт, пошук себе. Але яке це може бути бунтарство на такому примітивному рівні? І батьків, які спілкуються зі своїми дітьми російською, вважаю вбивцями.
Ваша дружина – Анастасія Чумаченко – теж акторка. Як їй вдалося, маючи насичену кар’єру, народити вам чотирьох дітей? Адже декрет – це завжди пауза, випадіння з процесу, а потім повернення фактично з нуля.
Вважаю, що мені просто неймовірно пощастило з дружиною. Настя – фантастична. Після кожних пологів минав буквально місяць – і вона поверталася в роботу. Коли народився наш Макар – крайня дитина, через місяць у неї вже були гастролі у чотирьох містах. Хто залишався з дітьми? У нас немає нянь – я. Іноді допомагає тато Насті – Анатолій Чумаченко, мій тесть – теж актор. Зараз діти вже підросли, самостійні.
Наймолодшому вже сім, і він, до речі, найактивніший із усіх. Переконаний, що дітей потрібно змалку привчати до самостійності. Бо сьогодні зовсім інше покоління – швидких задоволень, готових рішень. Я люблю готувати для дітей – для мене це своєрідна медитація. Цікаво, що мій тесть теж прекрасно готує, у нього навіть є спеціальна освіта – отримав ще до театрального вишу. У мене ж ця навичка з’явилася з дванадцяти років, коли тато пішов із родини.
Чи думали ви, коли одружувалися, що матимете стільки дітей? І я так розумію, коли ви кажете «крайня дитина», то крапку в цьому процесі не ставите?
Та ні, «крайня» – це просто модне слово (сміється). Якщо чесно, ми, звісно, не планували, що їх буде четверо. Я взагалі переконаний: кожна дитина – це окремий всесвіт. Вони всі дуже різні. Найменший, Макар, мені здається, буде актором. Хоча він це заперечує – каже, що займатиметься розробкою ігор. Можливо, це просто етап. Але в нього неймовірна мовна інтуїція: він оперує словами й зворотами так, як іноді не можуть і старші. Часом я сам дивуюся, як він будує фрази. І в нього майже немає паузи у відповідях – мислить швидко й творчо. Далі – Марта, наша ніжна квіточка. Єдина людина, яка може з мене вити мотузки.
Марк – це взагалі окрема планета. Інколи складається враження, що він випадково приземлився в нашу сім’ю з якогось іншого виміру. У нього свій внутрішній світ, свій темп, свій біоритм. Нам – особливо мені – ще треба вчитися не реагувати надто імпульсивно. Ми з Настею люди емоційні, експресивні, актори. Іноді не вистачає терпіння, щоб не зірватися. А потім себе картаєш. Але батьківство – це постійне навчання. І старша – Марго. Це мозок нашої «корпорації». Вона знає кілька мов, мріє вступити і до Нью-Йорка, і до Парижа. Вона ще закінчує школу, але вже працює.
Напередодні чергового 24 лютого як ви згадуєте період, коли на початку повномасштабної війни довелося вивезти дітей за кордон, а потім чекати дня, коли повернетеся додому?
Це був складний час. Усвідомлення того, що твого життя, як ти його знав, більше не існує: ні звичної роботи, ні стабільності, усе треба будувати заново – і для себе, і для дітей. Ми близько місяця жили в Польщі, в облаштованій гримерці Шекспірівського театру. Там я одного разу вийшов на сцену і читав монологи з вистави Театру Франка «Коріолан» за Шекспіром, де виконую головну роль. Після цього перебралися до Італії. На місці виявилося, що умов для життя майже немає – мали жити в притулках. Там ми пройшли через усе: у дітей з’явилися воші, у ліжках водилися клопи, бо будинки були старі. Я от навіть зараз дивлюся на свої ноги – вибачте за таку деталь – і досі бачу шрами. Згодом навколо містечка, де ми жили, спалахнула велика пожежа. Фінансової підтримки майже не було, іноді отримували якусь їжу. Жили за рахунок своєї фінансової «подушки».
Про роботу в Театрі Франка, якій присвятив 20 років свого життя, про настанови від легендарного актора Богдана Ступки та про інші свої роботи актор Дмитро Рибалевський розповів у повному інтерв’ю. Читайте його на OBOZ.UA
Читай також:
- «Вона має надлюдську віру у свого чоловіка», – акторка Елеонора Кравченко про свою героїню у драмі «Живий»
- «Це історія про військового, який вижив там, де, здається, вижити неможливо»: Олександр Зарубей про драму «Живий»
- «Мені було дуже важливо не підвести реальних військових», - Андрій Ісаєнко про роль у драмі «Живий»