Камери проти брехні: як двоє журналістів показали світу справжній Маріуполь

Загублений світ

Ще до того, як у Маріуполі пролунав перший вибух, двоє українських журналістів уже були в місті...

Вони не просто передбачили, що саме тут розгорнеться одна з найжорстокіших трагедій сучасної Європи — вони навмисно приїхали сюди, щоб залишатися до останнього, знімаючи історію наживо. Чому вони це зробили? І якою ціною показали світу правду?

«Ми з Мстиславом Черновим ще заздалегідь домовились, якщо ми будемо відчувати, що війна буде на порозі, то ми маємо бути в Маріуполі. Бо це місто, яке росія точно захоче собі забрати…», — пригадує Євген Малолєтка. 

І вони приїхали — буквально за годину до початку повномасштабного вторгнення. Це було рішення, що змінило все.

Їхні кадри облетіли світ. Світ побачив, як виглядає місто, перетворене на пекло. Побачив обстріляну лікарню, вивернуті з руїн ліжка, поранених жінок і немовлят. 9 березня стало одним із найстрашніших днів: у той день російські літаки скинули бомби на пологовий будинок, лікарню, університет… І саме цього дня журналісти опинилися буквально поруч.

«Ми запаркувалися в якомусь дворику. І тут, саме у цей момент чуємо звук літака… Кілька літаків скинули бомби на лікарню, на Приазовський університет та ще кудись… І звісно, один із них це лікарня, прямо навпроти. Ми одразу пішли до лікарні», — розповідає Малолєтка.

Це не було простим репортажем. Це була документальна правда, що проходила через ризик, страх, інтуїцію й рішучість. Завдяки підтримці місцевої поліції, зібрані фото і відео вдалося передати до Київської редакції Associated Press. Далі — їх показали всі великі телеканали світу.

Але російська пропаганда не змусила довго чекати. Щойно з’явились перші кадри з розбомбленої лікарні, одразу ж полилися потоки фейків: мовляв, усе це — постановка, а жінки й діти на відео — актори. Щоб довести правду, Чернов і Малолєтка зробили ще один ризикований крок: вони вирушили до іншої лікарні — туди, куди евакуювали поранених із пологового.

«Нам потрібно було поїхати до лікарні та верифікувати жінок, яких евакуювали і хто з них вижив, хто не вижив після бомбардування пологового будинку», — каже Малолєтка.

Це рішення майже коштувало їм життя. Танки вже були поруч. Лікарню оточили. І журналісти розуміли: у разі захоплення — шансів немає. Тому вдалися до обману: персонал видав їм білі халати, і вони вдавали медиків, ховаючись від небезпеки.

«Я зняв сюжет, і ми зрозуміли, що ми в оточенні. Тобто ми вже не могли вийти з лікарні, вже приїхали танки та почали стріляти по будинках», — пригадує Чернов.

Ці кадри стали не просто свідченнями — вони стали доказами. Вони стали щитом правди, який не змогли пробити навіть найбрутальніші спроби дезінформації. Заради цього матеріалу довелося ризикувати, ховатися, втікати й чекати. Але світ дізнався правду саме завдяки їм.

Що штовхає людей залишатися на лінії вогню заради правди? Чи можливо було б побачити жахи Маріуполя, якби ці журналісти не наважилися залишитися? Як виглядає правда, коли її знімають під обстрілами? Про все це — у новому випуску проєкту «Загублений світ». Дивись просто зараз і переконайся сам, як виглядає справжній журналістський героїзм.

Не пропусти! Щопонеділка нові випуски інформаційно-пізнавальної програми «Загублений світ», що занурюватимуть кожного у захопливі історії, неймовірні відкриття та таємниці, які формують наш світ. Дивись прем’єру о 17:15 на телеканалі 2+2!

Читай також:

Коли пандемія поставила культурне життя на паузу, більшість театрів просто архівували записи старих вистав. Але для тих, хто звик до експериментів, зачинені двері залів стали поштовхом до створення абсолютно нового формату. 
10052026
Ми звикли до класичного знімка 1968 року, де наша планета велично сходить над місячним горизонтом. 
Радянське керівництво майже три доби тримало країну в інформаційному вакуумі. Офіційні повідомлення мовчали, а міста й села обростали чутками. 
09052026
Уявіть звичайний робочий день на будівництві в китайському Чунціні: екскаватори, шум, бетон. І раптом з-під землі з’являється щось, що більше нагадує опору мосту, ніж живу істоту. 
Класичне уявлення про театр зазвичай обмежується оксамитовими кріслами, важкою завісою та тишею в залі. Проте сьогодні це мистецтво дедалі частіше виходить за межі архітектурних стандартів. 
Коли масштабна катастрофа розгортається під боком, перша реакція тоталітарної системи — закрити всі засувки інформації. Два дні після вибуху на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС радянське керівництво вдавало, що нічого не відбулося.