Але чи замислювалися ви, чому саме п'ять країн – США, Велика Британія, Франція, Китай та росія – мають особливе право вето? І чому ця, на перший погляд, не зовсім демократична система досі діє? Давайте розберемося!
Історичне коріння: народження «великої п'ятірки»
Після руйнівної Другої світової війни світ стояв на роздоріжжі. Країни-переможці – США, СРСР, Велика Британія, Франція та Китай – зрозуміли, що для уникнення подібних катастроф у майбутньому потрібна нова глобальна організація. Так народилася Організація Об'єднаних Націй (ООН). Саме ця велика п'ятірка мала стати стрижнем нової світової системи, своєрідними «поліцейськими», що мали б гарантувати мир і порядок.
Історик Дмитро Гайнадінов пояснює, що тодішній президент США Рузвельт запропонував хитрість: додати до п'яти постійних членів Ради Безпеки шість тимчасових, змінних членів (зараз їхня кількість зросла до десяти). Це мало надати Раді «демократичнішого характеру», щоб вона не виглядала як закритий клуб великих держав.
Вся влада у вето: консенсус і його проблеми
Навіть за такої «демократизації», ключова проблема залишалася: усі рішення в Раді Безпеки мали прийматися консенсусом «великої п'ятірки». Це означало, що якщо хоча б одна з цих країн виступала проти, рішення блокувалося.
«Ось де, на мою думку, захована ключова проблема ООН. – зазначив дослідник історії Акім Галімов – В 1944 році всі розуміли, що право вето одного з постійних членів Радбезу ООН на рішення всієї організації конструкція далеко не ідеальна».
Ця система викликала занепокоєння у лідерів, зокрема у Рузвельта та Черчилля. Їх турбувало, що робити, якщо один зі «світових поліцейських» сам стане зацікавленою стороною у міжнародному конфлікті. Рузвельт пропонував, щоб країна-учасниця конфлікту не мала права голосувати. Проте кремль одразу ж відреагував, побоюючись, що це може призвести до ситуації, коли група держав диктуватиме свою волю одному з постійних членів.
Ультиматум, що спрацював: поява необмеженого вето
Зрештою, США та Британія пішли на поступки, домовившись про компроміс: кожна з п'яти держав могла накласти вето на будь-яке рішення Ради, але не на процедурну дію.
«Тобто, можуть тільки побалакати, що ми зараз і спостерігаємо. – пояснив Акім Галімов – У Раді Безпеки ООН можуть обговорювати незручні для деяких постійних членів питання. Але лише обговорювати, адже якось вплинути на дії агресора без дозволу цього самого агресора ООН не може».
У квітні-червні 1945 року в Сан-Франциско зібралися 50 націй, щоб розробити статут ООН. Проте дебати щодо права вето знову стали на заваді. Багато країн наполягали, що необмежене блокуюче право для п'яти постійних членів загрожує світовій стабільності. Проте, як пізніше писав радник делегації США Франсуа Вілкокс, лідери «великої п'ятірки» поставили ультиматум: «або буде статут із правом вето, або жодного». Цей ультиматум спрацював. 26 червня статут ООН із правом вето був підписаний, а 24 жовтня офіційно з'явилася Організація Об'єднаних Націй.
Майбутнє права вето: чи можливі зміни?
Питання про доцільність та справедливість права вето залишається актуальним і досі. Деякі експерти вважають, що воно застаріло і не відповідає реаліям сучасного світу, де з'явилися нові потужні гравці. Інші ж стверджують, що це право є необхідним для підтримання балансу сил та уникнення односторонніх рішень.
Дискусії на цю тему, а також про історію ООН дивись у проєкті дослідника історії Акіма Галімова просто зараз:
Читай також: