Сотні тисяч людей були заарештовані, засуджені та страчені. Місця масових розстрілів, як-от Биківнянський ліс, стали символами цієї трагедії. Але ми часто забуваємо про те, що передувало цій фінальній точці: як виглядав типовий шлях жертви, і що робила система, щоб не просто знищити людину, а й цілком її знеособити — від імені до останньої старої сорочки.
Нещодавно дослідник історії Акім Галімов у своєму інтерв'ю поспілкувався із заступницею директора з наукової роботи Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» Тетяною Шептицькою. Вони пролили світло на цей моторошний механізм.
Шлях людини в цьому пеклі починався зазвичай із раптового арешту. Це був перший етап стирання особистості. Жодної публічності, жодного шансу на опір чи свідків. Як розповідає Тетяна Шептицька, арешти найчастіше відбувалися за місцем проживання, і час був обраний не випадково:
«Намагалися арештовувати у вечірній та нічний час. Це було не у 100% випадків, але тим не менше, у більшості. Це робили вночі не лише через галас, а тому, що людина в цей час більш розслаблена, дезорієнтована, сонна і по-іншому реагувала як на співробітників НКВС, так і на висунуті їй звинувачення».
Наступним кроком був обшук. Це формально була процедура вилучення «особистих речей». Фактично ж, це був санкціонований грабунок, де співробітники НКВС почувалися абсолютно безкарно. Забирали все, що мало хоч якусь цінність, не гребуючи дрібницями, які для них були просто «наживою», а для арештованого — останнім слідом мирного життя.
Тетяна Шептицька підкреслює, що формальність постанови і реальна практика обшуку були діаметрально протилежні:
«Коли людину заарештовували, обов'язково в її помешканні здійснювали обшук. Формально ця постанова містила формулювання, що конфіскувати особисті речі. Реальнa практика була зовсім іншою. Могли забрати, в принципі, все, чим володіла родина. Наприклад, могли заарештувати чоловіка, а забрати і речі його дружини: сукні, прикраси і таке інше».
Це було тотальне спустошення. Жертву перетворювали на порожнє місце. Навіть речі, які вже були у вжитку, йшли в хід. Наприклад, відомо, що археолог Кирило Коршак, який після розлучення жив досить скромно, втратив буквально все:
«У нього було доволі небагато речей. І, як правило, це були вже речі у вжитку: постіль, подушки, простирадла: нижня білизна. І це все у нього забрали під час обшуку».
Це показує всю цинічність системи. Дивовижно, але мародери у формі могли навідуватися до родини «ворога народу» навіть тоді, коли людина вже була страчена, а його тіло привезене до Биківнянського лісу — місця, яке стало безіменним похованням для тисяч жертв. Що вражає — до справи дбайливо додавали детальний опис усього вилученого майна, навіть вказуючи приблизну ціну. Таким чином, їхній грабунок був офіційно задокументований.
Типовий шлях жертви НКВС — це не лише арешт, допити та розстріл. Це був процес повного знищення і знеособлення, де кожен крок — від нічного стуку у двері до останнього обшуку вже після смерті — супроводжувався банальним, але страшним мародерством. Органи НКВС працювали не лише як каральна, а й як злодійська структура, яка перетворювала горе на особисту наживу. Нашій історії ще належить повністю осмислити цей жах.
Чому нам так важливо знати правду про Биківню і пам’ятати про ті події сьогодні? Відповідь – у проєкті дослідника історії Акіма Галімова:
Читай також:
- Україна могла втримати Крим: російські військові мали наказ відступати у разі спротиву українців
- Три категорії смерті: кого НКВС відправляв у Биківнянський ліс — і чому саме цих людей боявся Сталін?
- 350 000 переглядів за півтора тижня: старовинна українська різдвяна страва несподівано підірвала мережу