Одним із яскравих прикладів цього є історія князівни Єлизавети Ярославни, доньки мудрого київського князя Ярослава. Її життя – це захоплива розповідь про кохання, політичні амбіції та вплив Київської держави на європейську політику XI століття.
У 1031 році до Києва прибув 16-річний норвезький вигнанець Гаральд III Суворий, який втратив трон через короля Канута Великого. Шукаючи підтримки у київського князя Ярослава Мудрого, Гаральд закохався в його доньку Єлизавету. Однак Ярослав відмовив йому в руці доньки, поставивши умову: майбутній наречений повинен спочатку здобути лицарську славу та владу.
«Зараз, через тисячу років, нам важко достеменно знати мотиви Гаральда – чи то краса Єлизавети його так підкорила, чи прагнення до тісного союзу з Ярославом. Але норвезький принц виявився дуже наполегливим, він явно вважав цей шлюб важливим і тому виконав вимогу князя Ярослава», – розповідає дослідник історії Акім Галімов.
Щоб довести свою гідність і завоювати руку Єлизавети, Гаральд відправився до Візантійської імперії, де, очолюючи елітну варязьку гвардію, здобув численні перемоги в Північній Африці та на Близькому Сході. Його військова слава зростала, а мрія про шлюб з київською княжною, якій він присвячував вірші, лише міцнішала. У 1045 році, набувши безцінного бойового досвіду, Гаральд повернувся до Норвегії, відвоював владу у короля Магнуса Доброго і лише після цього отримав довгоочікувану згоду Ярослава Мудрого на шлюб.
Молода Єлизавета приїхала до свого чоловіка і стала королевою Норвегії. Через три роки Гаральд заснував нову столицю – Осло, де оселився зі своєю коханою. У них народилися дві доньки – Марія та Інгігерда.
У 1066 році доля Єлизавети та й усієї Європи могла кардинально змінитися. Після смерті англійського короля розпочалася боротьба за престол, у яку втрутився і Гаральд з 15-тисячним військом. Він висадився на берегах Британії, маючи намір силою завоювати королівство. Єлизавета супроводжувала свого чоловіка у цьому небезпечному поході.
«Ми мало знаємо про життя Єлизавети Ярославни, але з цього факту можемо зробити висновок, що вона була не просто дружиною короля, а достатньо впливовим політиком, адже супроводжувати свого чоловіка у військових походах за мірками того часу було дуже високим привілеєм», – зазначає Акім Галімов.
Гаральд залишив Єлизавету на Оркнейських островах, де вона чекала на його перемогу та сподівалася стати англійською королевою. Проте похід завершився трагічно: Гаральд зазнав поразки і загинув у битві при Стемфорд-Бріджі, а Єлизаветі довелося рятуватися втечею. Вона не народила сина і втратила титул королеви Норвегії. Подальша доля Єлизавети достеменно невідома, хоча одна з версій стверджує, що вона вдруге вийшла заміж за короля Данії Свейна II. Достовірно відомо, що її донька Інгігерда згодом стала королевою Данії, одружившись з королем Олафом I.
«Навіть після того, як вона стала вдовою, її князівське київське походження продовжували цінуватись у Європі, адже її донька змогла стати королевою Данії. Це було, по-перше, визнання поважності Київської династії, а по-друге, в Данії за допомогою цього шлюбу шукали союзницьких відносин між Норвегією та Руссю, адже в ті часи, аби зберегти владу у своїй країні, треба було шукати союзу із сильними країнами», – підсумовує Акім Галімов.
Більше про українських принцес, які правили Європою, дивись у проєкті дослідника історії Акіма Галімова.
Читай також: