Іноді серед хвиль сучасних запозичень та спрощень ми втрачаємо слова, що колись наповнювали наше мовлення ніжністю, мелодійністю й характером. Музикант і популяризатор української мови Рамі Аль Шаєр нагадує про п’ять таких перлин, які заслуговують на друге життя.
- Долілиць.
Слово, що звучить майже поетично, хоча описує просту дію — «обличчям до землі». Василь спав долілиць, сховавши обличчя в долонях, — так писав Павло Загребецький. А ще існує споріднене «долініж» — ногами донизу. Українська мова вміє в одному слові передати цілу картину руху, положення, навіть настрій.
- Пасіювати.
Те, що ми замінили звичним «сердитися» або «гніватися». Але у «пасіювати» чується щось глибше, емоційніше — наче внутрішнє полум’я, яке не обов’язково спалахує назовні. Ліна Костенко вживала це слово у своїх творах — і воно звучить, наче музика старовинної мови.
- Леліти.
Майже забуте слово, яке сяє ніжністю. «Далеко-далеко на самім горизонті леліло опалове світло», — писала Леся Українка. Воно означає «сяяти, світитися м’яким світлом» і водночас несе в собі щось мрійливе, майже романтичне.
- Ряботиння.
Те, що ми сьогодні звемо «веснянками». Проте «ряботиння» звучить набагато тепліше, наче саме сонце залишає свій малюнок на шкірі. І поруч із ним існує ще ніжніше слово — «ластовиння». Хіба не хочеться, щоб воно повернулося у нашу мову?
- Зубожіння.
Колись це слово вживали частіше — і не лише в матеріальному сенсі. Воно означає стан, коли щось втрачає повноту, багатство, красу. «Зубожіння» може стосуватися не лише людини, а й душі, коли вона бідніє від байдужості.
Можливо, настав час плекати свою мову знову — щоб вона ніколи не знала зубожіння.
Читай також: