Андрій та Євгенія Янченки на фронті не чоловік та дружина. Він – командир 25-го батальйону "Київська Русь". Вона – начальник волонтерсько-санітарної частини цього ж самого батальйону.
Євгенія Янченко пішла на передову слідом за чоловіком, професійним військовим. Жінка розповідає: "Відмовляв не один раз. Але я собі не уявляю, як я могла не підтримати свого чоловіка і не бути з ним поруч і не допомагати усім, чим тільки можливо".
"Рішення приїхати разом – це навіть не рішення було. Мене поставили перед фактом, що ми їдемо разом. Я робив усе можливе, правдами і неправдами, щоб я сюди поїхав один, – каже Андрій, чоловік Євгенії. І зізнається: – Війна – не місце для жінок, але без них тут важче".
Медичної освіти Євгенія не має, до війни жінка працювала юристом, мала свій бізнес, але коли почалася війна, не змогла залишитись у тилу. Навчилась надавати першу допомогу, закінчила волонтерські курси, щоб бути корисною на фронті: тут вона і медик, і психолог.
Звичайно, Євгенія мріє про завершення війни, про мирне небо над головою та має звичайні жіночі бажання: "Перші наші плани – це діти, однозначно".
Яна Зінкевич – ще одна жінка, яка у героїзмі не поступається жодному чоловікові. Яна - начальник Медичного управління та реабілітації бійців ДУКу, керівник медичного батальйону "Госпітальєри".
"Життя настільки легко втратити… – з болем каже медик. – Вирішила, що "диванним воїном" я бути не можу, маю бути на передовій. Я тут заради того, щоб війна закінчилась, щоб допомогти людям і врятувати чим побільше. Я тут буду до кінця, скільки це займе часу – стільки і буду".
Львівський медичний університет Яна проміняла на війну. Врятувала не одну сотню життів, особливо у таких гарячих точках, як ДАП, практично не залишала схід.
Про тих, чиє мужнє серце продовжувало серцебиття не одного бійця, а чиї руки не раз витягували інших з того світу у програмі Хоробрі серця на 2+2.