Люди розкритикували офіційний девіз ДБР

Спецкор

Чому бойовий клич Романа Труби, очільника ДБР, розкритикували і науковці, і пересічні українці, розкаже Спецкор на 2+2!

Державне бюро розслідувань України – це новий правоохоронний орган, створений для боротьби зі злочинами високопосадовців, як зазначено на офіційному сайті установи. Новий, хоча створений був майже три роки тому.

Його очільника Романа Трубу призначили у листопаді 2017-го. За цей час він не знайшов приміщення для роботи, відхилив кандидатів на посади, але зробив герб і придумав гасло.

"Нехай буде правосуддя, навіть якщо загине світ!" – саме таке гасло латиною узяло на озброєння як офіційний девіз Державне бюро розслідувань.

"Пройшов не один день, не одна ніч і не один тиждень, коли ми з багатьох можливих варіантів обрали саме цей, який, на мій погляд, буде відповідати тим принципам роботи, які я маю намір закласти в діяльність ДБР", – повідомив директор Державного бюро розслідувань Роман Труба.

В Києві підбили підсумки двотижневої роботи велопрокату

Речення, яке стало лозунгом ДБР, вперше пролунало дві тисячі років тому. Це давньоримський крилатий вислів, який використовували римські судді і прокурори під час винесення жорстоких рішень.

Науковців такий вибір дивує. Доктор філософських наук Роман Додонов каже, що цим висловом часто описували безглуздість законів і рішень на їх основі. Протягом століть вислів змінювався, але його головний іронічний посил, кажуть лінгвісти та філософи, лишався незмінним.

Директор ДБР усі претензії відкидає і не приховує: лозунг обирав сам. Наразі в Бюро працює три людини – директор та два його заступники.

Більше новин з понеділка по п'ятницю о 18:15 у програмі Спецкор на 2+2. 



03092026
Отключения электричества зимой могут создать немало проблем. Узнайте, что стоит подготовить заранее для обеспечения тепла, освещения и связи.
Кинематограф и массовая культура на протяжении веков навязывали нам образ османского гарема как места, предназначенного исключительно для удовольствий правителя. Однако реальность султанского дворца Топкапы в Стамбуле имела совсем другое значение.
В Османской империи процесс приема пищи правителем напоминал строгий ритуал. Султаны обедали в одиночестве, в полной тишине, а рецепты любимых блюд охранялись как важнейшие государственные тайны.
Жизнь в султанском гареме часто представляют как золотую клетку для бесправных пленниц. Однако на самом деле это было не так.
В то время как простые жители Турции в XV–XVI веках питались хлебом, водой и чечевицей, за стенами дворца Топкапы разворачивалось настоящее кулинарное зрелище.
За массивными деревянными воротами стамбульского дворца Топкапы веками кипела жизнь, скрытая от посторонних глаз.