Це не листи, не прощальні записки. Це маленькі, видряпані ініціали, прізвища, чи інші індивідуальні позначки на особистих речах. Вони залишали їх в камерах НКВС, немов останній відчайдушний крик, останню спробу заявити світу: «Я був, я існую. І ці уламки тепер, через десятиліття, стають ключами, які відчиняють двері до архівів і дозволяють «оживити» конкретні долі, відновити імена та історії людей.
Наукова спільнота називає такі знахідки індивідуальними ознаками. Вони не стосуються біологічного матеріалу, але несуть у собі потужний персональний заряд.
Як розповіла Тетяна Шептицька, заступниця директора з наукової роботи Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили», у розмові з дослідником історії Акімом Галімовим, такі артефакти — це наш єдиний надійний місток до архівних справ.
- Кейс Володимира Бриля. Під час розкопок знайшли мунштук. На ньому було чітко видно напис: «Бриль В.А.». Це дало змогу дослідникам пірнути в архіви. Виявилося, це Володимир Антонович Бриль — зоотехнік, якого арештували у листопаді 1937 року. Звинувачення стандартні для того часу: шпигунство і шкідництво. Завдяки мунштуку його історія перестала бути лише цифрою у списку.
- Кейс Марії Ноги. Наступний приклад — гребінець для волосся. Здавалося б, звичайна річ. Але на ньому арештована видряпала своє прізвище: «Нога». У Вінницькій області знайшли справу Марії Ноги. 39-річну жінку звинуватили у «польському шпигунстві», бо її сестра жила у Польщі. Вона все заперечувала, але її чоловік на допиті «зізнався», що дружина його завербувала. Результат, на жаль, однаковий для обох — розстріл.
Але чому масова ідентифікація — це майже неможлива місія?
Попри такі неймовірні детективні успіхи, масову ідентифікацію тисяч жертв, похованих у Биківнянському лісі, здійснити майже неможливо. Тетяна Шептицька підкреслює: з моменту урочистого відкриття меморіалу у 2012 році жодних пошуково-екгумаційних археологічних робіт тут не проводилося. До того ж, у попередні десятиліття, коли проводились перші розкопки, Україна просто не мала технічних можливостей для проведення масового ДНК-аналізу решток. Крім того, це лише частина проблем.
«Відсутність ДНК-матеріалу для порівняння – це найбільша перешкода. Як порівнювати ДНК, якщо немає зразка для звірки? Багато жертв були молодими. Хтось не встиг одружитися, народити дітей. Хтось не залишив по собі прямих родичів. Немає кому здати ДНК-тест», - поділилася Тетяна Шептицька.
Через ці та інші обмеження, поки що ідентифікація часто відбувається лише за хронологічною прив'язкою — за датами розстрілів, коли спецділянка НКВС почала працювати на повну.
Маленькі, видряпані послання на мундштуках і гребінцях — це по суті історична розкіш. Вони дають змогу дослідникам не просто визначити особу, а відновити цілу історію, яка була прихована у жорнах репресій. Вони доводять, що навіть перед обличчям смерті, люди прагнули, аби їхнє ім'я не було стерте з пам'яті.
Чому нам так важливо знати правду про Биківню і пам’ятати про ті події сьогодні? Відповідь – у проєкті дослідника історії Акіма Галімова:
Читай також: