Історія звичного для нас «алло» почалася ще у 1877 році, коли винахідники намагалися визначити правила користування новим дивом техніки — телефоном. Потрібно було вирішити навіть те, яке слово має звучати першим, коли людина піднімає слухавку, пише Главред, посилаючись на ТСН.
Спершу Александер Грем Белл пропонував моряцьке «ahoy?» — вигук, що означав «ей, хто там?». Але ця ідея не прижилася. Натомість у гру вступив Томас Едісон, який активно вдосконалював телефонну техніку. Саме він запропонував використовувати слово «hullo», похідне від «hello». У листі до керівника телефонної компанії Піттсбурга Едісон наголошував: це слово легко впізнати навіть за поганої якості зв’язку — а саме таким був телефон у перші роки.
Пропозиція Белла швидко відійшла в минуле, а варіант Едісона став міжнародним стандартом. У французькій мові, де немає звуку «х», слово трансформувалося в «алло» — і саме в такому вигляді поширилося багатьма країнами, зокрема й до нас.
Інші версії походження
Існують і альтернативні теорії. Деякі дослідники вважають, що «алло» могло походити від французького «allons» («ну», «ходімо»), інші — що це варіація пастушого вигуку «hallo». Є й версія про угорське «hallom» («я тебе чую»), яке могло стати популярним завдяки винахіднику Тівадару Пушкашу — одному з піонерів телефонних станцій та засновнику «Телефонної служби новин».
Що кажуть замість «алло» у світі
Телефонні привітання різняться залежно від культури:
Німеччина — називають своє ім’я
- Італія — «пронто»
- Греція — «паракало»
- Іспанія — «діга»
- Туреччина — «ефенді»
- Ізраїль — «шалом»
- Португалія — «істоу» («я тут»)
- Японія — «моші-моші»
- Китай — «вей»
- Корея — «ебосеє»
Попри різноманіття, саме слово, запропоноване Едісоном, стало найпоширенішим і досі залишається символом телефонного зв’язку у багатьох країнах.
Читай також: