Наприкінці 1950-х років американський винахідник Вілсон Грейтбатч працював над апаратом для запису серцевих ритмів. Тодішня медицина мала серйозну проблему: лікарі могли підтримувати роботу серця лише за допомогою масивних зовнішніх пристроїв. Ці агрегати подавали електричні розряди через шкіру, що було дуже болісно для пацієнтів і прив'язувало їх до лікарняного ліжка. Потрібно було щось кардинально нове, компактне і автономне.
Згідно з архівами Національної зали слави винахідників США (National Inventors Hall of Fame) та автобіографічними нотатками самого Грейтбатча, у 1956 році він працював над апаратом для запису серцевих сигналів. Якось винахідник випадково переплутав одну з електронних деталей. Коли плату підключили до живлення, очікуваного запису сигналів не відбулося. Натомість прилад почав видавати регулярні електричні імпульси: короткий розряд, пауза, знову розряд. Грейтбатч придивився до інтервалів і зрозумів потенціал схеми. Вона генерувала імпульси з частотою, близькою до нормального серцевого ритму.
Ідея була логічною. Якщо схема здатна регулярно генерувати електричні імпульси, їх можна використати для стимуляції серцевого м'яза, коли його власний ритм порушується.
Варто зазначити, що Грейтбатч не був абсолютним першовідкривачем самої ідеї імплантації.
Ще у 1958 році шведські медики Оке Сеннінг та Руне Ельмквіст вживили пацієнтові перший повністю внутрішній кардіостимулятор. Проте перший імплант працював лише кілька годин, а згодом пацієнтові довелося неодноразово замінювати пристрої через їхню недовговічність. Заслуга американського інженера полягала в іншому. Він використав свою випадкову схему, витратив роки на її мініатюризацію та розробив надійну батарею. Його пристрій став довговічним і по-справжньому придатним для масового використання.
У 1960 році створений за участю Грейтбатча кардіостимулятор успішно імплантували людині. Один із перших пацієнтів прожив після операції ще близько 18 років.
Сьогодні такі апарати керуються мікропроцесорами і збирають аналітику для кардіологів у режимі реального часу. Щороку сучасна медицина встановлює сотні тисяч стимуляторів по всьому світу. І всі вони досі спираються на базовий принцип, відкритий у день, коли інженер просто взяв не ту деталь.
Читайте також: