Городяни залюбки користувалися ними безкоштовно, а от власники майстерень платили за право забрати ці посудини чималі гроші. Звичайні людські відходи в античності тримали на плаву цілі сектори економіки, і причиною тому був звичайний аміак.
Найважче в Римі працювали фулони — майстри з чищення та відбілювання одягу. Їхні пральні, фулоніки, зазвичай розташовувалися на околицях через жахливий сморід. Робота була монотонною й фізично виснажливою: раби годинами стояли по коліна в глибоких кам'яних чанах, наповнених застарілою уриною та водою, і ногами топтали брудні вовняні тоґи містян. Хімічна реакція аміаку чудово розчиняла жир, шкірне сало та бруд, повертаючи тканині первинну білизну. Після цього одяг додатково вибілювали сіркою та вичісували. З цієї ж причини рідину купували й чинбарі: у ній вимочували жорсткі шкури тварин перед дубленням, щоб очистити їх від залишків шерсті.
Римський історик Гай Суетоній Транквілл у праці «Життя дванадцяти цезарів» описує, як імператор Веспасіан вирішив оподаткувати цей бізнес. Збір сечі з туалетів та амфор став платним. Коли його син Тит почав дорікати батькові, що той заробляє на вкрай нетипових речах, імператор просто підніс до його носа першу порцію монет із цього податку. Фраза «гроші не пахнуть» (pecunia non olet) тоді була не метафорою, а буквальною відповіддю на зауваження про сморід від пралень.
Але якщо прання у відходах ще можна пояснити прагматизмом, то інші методи зараз викликають огиду. В античних текстах урина іноді зустрічається як гігієнічна рекомендація для догляду за зубами. Римський поет Катулл у своїх сатирах відверто висміював декого на ім'я Егнацій, який надто виставляв напоказ свої білі зуби, натякаючи, що той користується відомим іберійським рецептом ополіскування. Той самий аміак дійсно зчищав наліт, хоча наслідки для емалі та нюху оточуючих були сумнівними.
Через шістсот років після падіння Риму цей же ресурс дав поштовх європейській науці.
У 1669 році німецький алхімік Геннінг Бранд замкнувся у своїй лабораторії в Гамбурзі. Він намагався знайти філософський камінь, який перетворював би свинець на золото. Бранд міркував прямолінійно: якщо урина має характерний жовтуватий відтінок, отже, вона може містити мікрочастинки дорогоцінного металу. За даними з історії хімічних відкриттів Академії наук, алхімік зібрав близько п'яти тисяч літрів сечі (здебільшого у військових казармах) і тижнями виварював її на вогні, доки рідина не перетворилася на густий, закипілий сироп.
Потім він змішав цей осад із піском і почав сильно нагрівати в реторті. Навіть без сучасного обладнання Бранд помітив, як по трубках апарату почала стікати дивна речовина, що світилася в темряві нічної лабораторії, а при контакті з повітрям спалахувала яскравим полум'ям.
Золота алхімік не знайшов, але випадково виділив чистий фосфор. Бранд назвав його «носієм світла».
Уже у наступних століттях це випадкове відкриття змінило військову справу. Фосфор став основою для створення перших надійних сірників, складних запалювальних сумішей та військової піротехніки. Прагматичний підхід до того, що зазвичай вважають сміттям, врешті-решт сформував індустрію, без якої важко уявити тогочасну промисловість та хімію.
Читай також: