Щодня російський «мир», як вони називають повномасштабне вторгнення, забирає життя українців. І якщо військові роблять усе аби звільнити нашу землю від загарбників, то медики роблять усе аби зберегти кожне невинне життя. Для багатьох українців війна почалася 24 лютого, але не для Людмили Теряєвої, операційної медсестри травматологічного відділення Курахівської міської лікарні:
«Війна прийшла до нас ще у 2015 році. Тоді були бої за Красногорівку та Мар’їнку. Українська армія взяла ці міста під свій контроль, а місцеву районну лікарню з Красногорівки евакуювали до сусіднього Курахового. Всі ці сім років я їжджу на роботу 25 кілометрів. За останні роки було значно менше поранених. Усі думали: ще трохи — і війна от-от закінчиться»
Але 24-го життя знову пішло шкереберть: до лікарні почали привозити десятки поранених цивільних. На тлі повномасштабної війни частина лікарів евакуювалися, частина — звільнилися. Залишилися тільки ті відчайдушні та сміливі, які працюють і сьогодні.
«Насправді рук не вистачає: замість шести медсестер нас працює троє. А операційна сестра небагато може зробити без хірурга. Ми почали працювати змінами по 24 години — в операційній та відділенні», - каже Людмила.
Неабияк багато поранених привозили спочатку з Волновахи, потім із Мар’їнки. Найбільше шкода дітей, каже відважна медсестра:
«Якось до нас привезли хлопчика. Він відніс літній сусідці сніданок, а щойно відійшов від неї на кілька кроків – у будинок прилетів снаряд. Бабуся загинула, а хлопчик, увесь в осколках, потрапив до нас. Йому два пальчики на правій руці відірвало. Коли волонтери привезли йому солодощі, він подивився на цю гору цукерок і каже: «Мені нічого не потрібно, лише б пальчики були».
Того ж дня оперували шестирічну дівчинку. Мама у сльозах, і так просила зберегти ніжку. Але за словами Людмили, операція була складною, зачепило ще внутрішні органи:
«Ця дівчинка лежала на столі та весь час запитувала: «Я не помру?» І тут у неї зупиняється серце. Почали відкачувати. Десять, 20, 30 хвилин... А в голові це її запитання: «Я не помру?» Її реанімували 40 хвилин. Коли надія зовсім зникла, на моніторі з’явилася лінія пульсу. На це неможливо було дивитися без сліз».
На щастя, дівчинка вижила і коли прийшла до тями, її евакуювали у Дніпро. Проте, Людмила зізнається, що неможливо звикнути до людських страждань:
«Скільки років я б не працювала – навіть на лінії фронту, – щоразу переживаєш за кожного – як за себе, як за свою рідну дитину. Всіх шкода. Ніхто з нас не розуміє, чому страждають невинні діти. Для такої роботи потрібно мати сталеві нерви».
Читайте також: