На початку серпня 2014-го року розпочалось пряме вторгнення російських військ в Україну. Поблизу села Степанівка сорок танків армії сусідньої держави перейшли кордон і вступили в бій з частинами Збройних сил України. Вторгнення підтримувалось шквальним вогнем "Градів" з території Росії. 10 – 11 серпня, за два дні "вогняного смерчу", Степанівка, що до війни нараховувала тисячу жителів, була повністю знищена.
Першими, хто зустрів ворога, були бійці 30-ї ОМБР. Багато з них загинули, багато – потрапили в полон, багатьох і досі вважають зниклими безвісти. Ті, хто вижив, переконані, що не меншим ворогом, ніж російські танки та "Гради", стала в той момент бездіяльність українського військового керівництва. Адже бійці, що виходили з-під Степанівки, та ще й намагались врятувати поранених і вивести мирне населення, кілька днів чекали на хоч якісь накази та рішення керівництва. Так і не дочекались.
Відразу після того трагічного бою, прокуратура порушила кримінальну справу за халатність та неналежне виконання службових обов'язків саме щодо військового командування. Але дуже швидко справу перекваліфікували, й винними у дезертирстві ледь не виявились вцілілі бійці 30-ї ОМБР, які повернулись до своєї частини в Новоград-Волинському.
У травні 2016-го справу закрили за усіма статтями, так ніби нічого й не сталося. Хоча ті, хто вижив у бійні під Стапанівкою, досі переконані, якби винних у бездіяльності військових керівників тоді швидко й суворо покарали, а не підвищили, це б допомогло уникнути й Іловайської трагедії, і Дебальцівського котла.
Чому ті, хто виявив смертельну безвідповідальність, замість покарання отримали підвищення? Як зараз живуть рядові герої битви за Степанівку? Хто опікується долями полонених і зниклих безвісти? Дивіться у розслідування журналістки програми Люстратор 7.62 Ірини Куріло у середу, 17 серпня, о 19:20 на каналі 2+2.