Ведучий програми Спецкор на 2+2 повернувся з Приазов'я та розповів про життя українських військових та мешканців прифронтових сіл.
Ведучий програми Спецкор на 2+2 та кореспондент ТСН Руслан Ярмолюк більшу частину свого часу проводить на Сході України. За його плечима – багаторічний досвід роботи в гарячих точках по всьому світу, але журналіст зізнається, що висвітлювати війну в своїй рідній країні йому важко досі.
У відвертому інтерв’ю для "Фактів" військовий журналіст – про життя українських бійців та жителів прифронтових сіл.
"Напевно, найбільше запам'яталася зустріч з бабою Зоєю. Їй 65 років, вона одна з десятка останніх мирних жителів селища Водяне. Жінка говорила зі мною, стоячи біля глибокої воронки, залишеної після снаряда, – один із наслідків нещодавнього обстрілу. Баба Зоя розповідала про своє життя і плакала. За її словами, найстрашніше для неї навіть не кулі та снаряди, які вже все розвалили на вулиці, а самотність. Чоловік і син баби Зої померли, а єдина дочка з чотирма онуками поїхала в Росію. Тепер вся її сім'я – це кози. Вони найцінніше майно пенсіонерки. Баба Зоя розмовляє з ними, розповідає тваринам, як пройшов її день", – каже журналіст.
"За три роки бойових дій на Приазов'ї на її вулиці не залишилося жодного цілого будинку. Колись успішний дачне селище, перетворилось на село-привид. Баба Зоя не виїхали, навіть коли загинули її сусіди і бойовики зрівняли з землею місцевий цвинтар. Каже, що, може, і поїхала б, так просто нікуди, і додає: "Я звикла вже до цього пеклі". Днем, поки немає обстрілів, обробляє город, порається по господарству. До речі, кози не раз рятували їй життя: перед початком артилерійського обстрілу бойовиками тварини починають ховатися. Баба Зоя закриває їх в хліві, а сама спускається в підвал. Розповідає, що проходить хвилина – і над її будинком вже літають снаряди і кулі. Якби не українські військові, які тримають недалеко лінію оборони, не знала б, як і жити. Вони допомагають баби Зої з ремонтом, приносять їжу".
Про політику тих, хто живе на лінії зіткнення, Руслан Ярмолюк розповідає так:
"У місцевого населення зовсім інші проблеми – вони далекі від центру і новин. Та й місцевих жителів залишилося не багато. Зараз на Приазов'ї розбиті будинки потопають в пожовклим листі. На землі і на деревах незібраний урожай яблук, горіхів і айви. Те, що так довго вирощувалося людьми, тепер нікому не потрібно. Тих, хто не виїхав з села, не більш десяти чоловік. Всі практично пенсійного віку. Вони мало говорять про війну і дуже обережно підбирають слова в розмовах з журналістами. Вже зараз потроху люди усвідомлюють, через що почалася війна і хто стріляє. Адже довгий час вони не хотіли погоджуватися, що вогонь вівся з боку окупованих Саханки або Новоазовська. Та й зараз, через кілька років бойових дій, не всі місцеві вірять, що на тому боці їх обстрілюють росіяни. Зате всі мріють: "Головне, щоб не було війни". Більшість з них ховаються в своєму "маленькому світі", куди важко достукатися".
"До війни важко звикнути, але вибору немає: або вона тебе або ти її. Я помічаю, що вже на третій-четвертий рік навіть у хлопців на передовій виробився імунітет", – переконаний журналіст.
Руслан Ярмолюк знає й про настрої у наших бійців:
"Багато хто з хлопців знаходяться там вже по сім-вісім місяців. Дивлячись на них, розумієш: відчувають втому. Швидше за моральну, а не фізичну. Життя в окопах на одному місці стомлює, їм потрібно рухатися вперед. Знаєте, тут не рахують дні – на передовій чекають команди йти вперед. Навіть розуміючи, що під час наступу будуть величезні втрати. Але поки ні кінця ні краю не видно цій війні. І найприкріше – бійці кажуть, що в Києві вже давно забули про те, що тут стріляють і гинуть. Причому не за гроші, як вважають багато в тилу, а за ідею. Війна "вгризлась" в цих хлопців, і коли вона закінчиться, тут ніхто не береться прогнозувати. Але зате всі знають, що будуть робити в день перемоги – обніматися з побратимами і дзвонити рідним. Не в паузі між обстрілами, а коли захочуть".
